Лекція 2
Екскурс в історію
2.1 Швейцарія
Після сходження льодовиків приблизно 30 000 років тому територію сучасної Європи знову почали заселяти люди. На сьогодні достовірно відомо про декілька знахідок поселень давніх мисливців на території природних печер Швейцарії. З часом усе більше людей заселяли передусім територію Швейцарського плато, будували домівки з дерева та глини на пісковиках та берегах озер.
За часів Римської імперії (V ст. до н.е. – IV ст. н.е.) територію Швейцарії населяли переважно кельтські племена: гельвети – Швейцарське плато, лепонтійці – Тічино, седуни – кантон Вале, Женевське озеро та рети – долини Західних та Центральних Альпів.
Гельвети були одним з найчисельніших племен та заселяли північно-західну частину сучасної Швейцарії. Цю місцевість римляни називали Гельвецією (лат. Helvetia). За виключенням декілька частково збережених ферм та поселень, у країні залишилося дуже мало слідів перебування культів.
Під натиском германських племен гельвети почали свої спроби мігрувати до Південної Галлії, де зустрічали спротив від римлян. Спільне повстання галлів та гельветів у 52 р. до н.е. також не мало успіху і стало початком повільного, але упевненого процесу романізації кельтських племен та території Швейцарії (особливо у західних та північних районах та провінції Реція).
У 15 р. до н.е. територія Швейцарії була приєднана до Римської імперії. Римлян заснували чимало міст у країні, у тому числі Цюрих, Базель, Женеву і Лозанну; лише Берн було засновано пізніше – у 1191 р. Особливою заслугою римлян є удосконалення торгово-транспортних шляхів на території Швейцарії, що зумовило її вигідне економічне положення на довгі століття вперед.
Починаючи з ІІІ ст., Римська Імперія переживає свій занепад: не в змозі стримувати тиск з боку германських племен, римляни поступаються нападникам – племенам бургундів (на заході), алеманів (на півночі) та лангобардів (район Тічино).
З IV ст. на територію сучасної Швейцарії проникає християнство. Крім того, саме в епоху раннього Середньовіччя формується «мовна карта» Швейцарії: романізоване населення сходу та центру країни переймає алеманську мову; на заході країни бургундська мова не приживається, натомість функціонують латинські діалекти, на базі яких у подальшому утворилася французька мова; у Граубюндені та Тічино продовжують функціонувати латинські діалекти – прапращури італійської та ретороманської мов.
Як і на інших територіях Європи, у середньовічній Швейцарії панує роздробленість та феодальний лад. Лише з приходом у франків до влади Карла Великого у 768 р. у Західній Європі поступово формується імперія Каролінгів.
Оскільки германці та кельти не були такими розвиненими культурами як давні греки та римляни, їм знадобилося декілька століть, щоб перейняти ці знання. Цю роботу на себе взяли монахи.
За Верденським договором землі Франкського королівства були поділені між трьома синами-спадкоємцями імператора Карла. Невдовзі Бургундія та Італія увійшли до складу Священної Римської Імперії , заснованої у 926 р. германським королем Оттоном І Великим, у той час як на півночі більший вплив здійснювали місцеві князі.
Значення оновлених торгівельних шляхів від Середземномор’я до Центральної Європи через Альпи було настільки великими, що германський король вивів території долин Урі, Швіц та Граубюнден з-під влади місцевих князів. Проте з приходам на трон Священної римської Імперії династія Габсбургів визнала їх прав та спробувала завоювати Швіц. На допомогу йому прийшли Урі та Унтервальден, які 1 серпня 1291 р. підписали договір, відомий як «Вічний союз». З цієї дати починається офіційна історія швейцарської держави, а з 1891 р. 1 серпня стало національним святом Швейцарії.
У XIV ст. Габсбурги неодноразово ініціювали війни за територій, але повсякчас зазнавали поразки. Відчувши впевненість та надію на самобутність, до складу конфедерації увійшли Люцерн, Цюрих, Цуґ, Берн та Гларус. Врешті-решт Габсбурги були змушені визнати незалежність округів, які об’єдналися в конфедерацію.
Поступово швейцарці здобули славу «відважних вояків» у Європі та територія конфедерації у XV – поч. XVI ст. розширилася до 13 округів. Міста, входячи до складу Швейцарського союзу, отримували статус вільних міст, тобто ставали самостійними формуваннями у складі Священної римської імперії.
На початку XVI ст. Реформація розпочалася у Німеччині та вже у 1520–1530 рр. розповсюдилася Швейцарією. Центром реформаторського руху став Цюрих, де жив та вів свою політичну діяльність канонік Ульріх Цвінглі. Цвінгліанський напрямок протестантизму згодом об'єднався з напрямками кальвінізму у Швейцарську реформаторську церкву. Після нетривалих релігійних сутичок встановилася рівновага між обома релігійними течіями.
За визначенням Г.Я. Гріммельсгаузена, під час Тридцятилітньої війни Швейцарія була відносним «оазисом миру та процвітання» у воєнній Європі, оскільки саме вона поставляла воїнів-найманців провідним європейським державам, які б не допустили її втрати на користь суперників.
Вестфальський мир 1648 р. поклав кінець війні та початок нового порядку у Європі, що базувався на концепції державного суверенітету. За цим договором офіційно визнавалася незалежність Швейцарії від Священної Римської імперії.
Французька революція мала значний вплив на Швейцарію як у політичному, так і філософському відношенні. Революція у Швейцарії почалася з кантону Во у 1795 р. та розповсюдилася на інші франкомовні кантони. У відповідь на спробу Берна та німецькомовних кантонів придушити революцію, Франція у 1797–1798 рр. окупувала Швейцарію та проголосила створення Гельветичної республіки.
Конституція 1798 р., створена на основі конституції першої Французької республіки, надавала всім швейцарцям рівні права перед законом і кодекс цивільних свобод. Утім багатьох швейцарців турбувало нівелювання традиційного федерального статусу країни. Ситуацію у 1802 р. врівноважило запровадження Наполеоном Бонапартом конституції, відомої як «Акт про медіації (посередництво)». Вона відновила федералізм, повернула чимало колишніх привілеїв кантонів і розширила їх кількість з 13 до 19.
Після поразки Наполеона Швейцарія повернулася до вкрай федеральної форми правління. По поверненні Францією анексованих кантонів Вале, Невшатель та Женева, їх загальна кількість сягнула 22. Паризький мирний договір 1815 р. закріпив за Швейцарією статус нейтральної держави.
Нова Конституція 1848 р. сприяла відновленню рівноваги між централістами-радикалами і федералістами-консерваторами. Загалом з неміцного союзу держав-округів Швейцарія перетворилася на єдину союзну державу.
З 1850 р. швейцарський франк отримав статус єдиної валюти країни, країна отримала федеральну столицю – Берн та офіційну назву Швейцарська конфедерація.
Модифікована Конституція 1874 р. посилила владу федерального уряду без загрози для федеративної основи Швейцарії. У відповідності до її положень, кожен з 26 кантонів має свій власний прапор та герб. І сьогодні, швейцарці передусім ідентифікують себе через приналежність до кантону, а вже потім до країни.
Визнаний європейськими державами на початку XІX ст. воєнний нейтралітет Швейцарії врятував її від воєнної розрухи ХХ ст. Тим не менш, з початком Першої світової війни виникла загроза національній єдності Швейцарії: франкомовні швейцарці переважно ставали на бік Франції, а німецькомовні – Німеччини. Країна відчула на собі тягар чотирирічної мобілізації (переважно для охорони кордонів від вторгнення), дефіцит промислової сировини, безробіття та нестачу продовольства, що переросло у масові страйки в листопаді 1918 р., придушені армією.
З початком Другої світової війни у країні також була проведена мобілізація, проте на цей раз Швейцарія не була досконало технічно готовою зустрітися з ворогом. В оточенні тоталітарних держав та воєнних дій, не виробляючи достатньої кількості харчів та майже за повного браку сировини для промисловості, Швейцарія була змушена вести зовнішню торгівлю переважно з Італією та Німеччиною. Окрім харчів та вугілля, Швейцарія охоче скуповувала золото в обмін на швейцарські франки, що стало приводом для довгого процесу розслідування фактів співпраці з нацистами.
Одразу по закінченню Другої світової війни Швейцарія перейнялася ідеєю створення ядерної зброї. І хоча планам не судилося здійснитися, у 1954 р. на кордоні з Францією було створено Європейську організацію з ядерних досліджень CERN (ЦЕРН) – міжнародний дослідницький центр європейської спільноти, найбільшу в світі лабораторію фізики високих енергій. Зокрема її комп’ютерний центр поклав початок Всесвітньому павутинню (англ. World Wide Web), створив перший веб-сервер, сайт та браузер.
У 1960 р. Швейцарія стала однією з країн-співзасновниць Європейської асоціації вільної торгівлі і продовжує залишатися її членом, так і не увійшовши до Європейського Союзу.
За результатами референдуму 1979 р. від Берну відокремився кантон Юра, а у 1999 р. була прийнята нова конституція, що зокрема закріпила розділ трьох кантонів (шести «напівкантонів»): Базель, Аппенцелль та Унтервальден.
Довгий час Швейцарія обіймала статус спостерігача ООН і лише у 2002 р. стала її повноправним членом (на референдумі 1986 р. 75% виборців проголосували проти вступу), а у 2009 р. стала підписантом Шенгенської угоди.
2.2 Австрія
Перші сліди людської життєдіяльності на територіях Австрії датуються епохою нижнього палеоліту. У 1991 р. на території Ецтальських Альпів була виявлена заморожена мумія епохи неоліту – Крижана людина або Етці, віком більше 5 000 років.
Чимало в Австрії знахідок так званої Гальштатської культури доби заліза, що приблизно тривав від 1200 р. до н.е. до 340 р. н.е.
Кельтські племена з’являються у східних Альпах близько 400 р. до н.е. і поступово засновують королівство Норік. Водночас на заході продовжували проживати рети.
Поступово, приваблювані значними запасами заліза та стратегічною важливістю регіону, його почали освоювати римляни і в ході мирної асиміляції у складі Римської імперії до сер. І ст. н.е. остаточно формуються три провінції – Реція, Паннонія та Норік. Поступово вздовж Дунаю з’являються системи прикордонних укріплень (лімес) та доріг, історичні містаVindobona (Відень), Virunum (Клагенфурт), Juvavum (Зальцбург), Brigantium (Брегенц),Ovilava (Вельс) та ін.
Територія Австрії була одним з районів наймасштабніших міграцій під час Великого переселення народів. Так, племена германців, маркоманів та сквадів заселяють північні території Дунаю, а натиск алеманів, гунів та остготів у V ст. поклав кінець провінційній оборонній системі Риму на р. Дунай. До цих племен поступово приєдналися й інші германські племена (ругії, герули, лангобарди).
На звільнені території також посунули бавари з заходу та слов’яни зі сходу. Баварці перебували під політичним впливом франків, у той час як слов’яни мали аварських правителів. Першими державними утвореннями слов’ян на цих територіях були держава Само (≈ 623 р.) та князівство Хорутанія, захоплене у VIII ст. баварськими герцогами.
Наприкінці VIII ст. австрійські землі входять до складу Франкського королівства Карла Великого після війни з аварами, а після її розпаду у 843 р. – до Східного Франкського королівства. У VIII-IX ст. продовжується процес германізації та християнізації (з IV ст. н.е.) територій, під час якого виникають конфронтації між церковними представництвами м. Зальцбург і м. Пассау та східними християнськими місіонерами, очолюваними слов’янськими апостолами Кирилом та Мефодієм.
На завойованих територіях імператор Карл створив цілу систему марок (двнгерм. marcha– «кордон») – прикордонних провінцій для охорони кордонів і підпорядкування слов’янського населення (Фріулі, Істрія, Каринтія, Крайна, Штирія). На території сучасних земель Нижньої і Верхньої Австрії була сформована Східна марка, підпорядкована Баварії. У цей період почалася активна німецька колонізація територій марок і витіснення слов’ян.
На поч. X ст. на території вторгаються угорські племена мадярів, витіснити яких вдається лише після перемоги Оттона I у 955 р., у результаті якої Нижня Австрія була повернена під контроль імперії і була знову встановлена Східна марка.
У 976 р. маркграфом Східної марки став Леопольд I, який заснував династію Бабенбергів в Австрії. У 996 р. вперше згадується старо-німецька назва Ostarrîchi – східна область, від якої походить сучасна назва Австрії – Österreich. З цих часів відбувається поступове зміцнення держави, посилення її самостійності і авторитету серед князівств імперії.
У 1156 р. австрійські маркграфи добилися перетворення Східної марки на герцогство у складі Священної Римської імперії шляхом отримання «Малого привілею імператора Фрідріха I Барбаросси.
Після смерті останнього представника роду Бабенбергів (1246 р.) розпочалася боротьба за оволодіння Австрією, до якої залучився й галицько-волинський князь Данило Романович. Унаслідок тривалої боротьби у 1282 р. права затверджує династія Габсбургів, представники якої з 1438 р. незмінно були також імператорами Священної Римської імперії. Незважаючи на постійне розширення територій та значну економічну стабільність на цих землях, до кінця XV ст. держава Габсбургів залишалася сукупністю окремих земель пов'язаних між собою лише династичними зв'язками і постійно розпадалася на володіння окремих гілок габсбурзького дому.
У 1438 р. австрійський герцог Альбрехт V стає королем Німеччини і імператором Священної Римської імперії. Відень стає столицею Німеччини, а Австрійське герцогство – найсильнішою та найвпливовішою державою.
У XIV ст. в австрійських землях виникли перші станові представництва – ландтаги, до складу яких входили священики, магнати, дворяни і депутати міст кожної провінції. На початку XV ст. австрійські монархи стали періодично скликати об’єднані ландтаги для декількох герцогств, створюючи передумови до виникнення єдиного представницького органу для всієї Австрійської монархії.
Високий розвиток економіки, науки та освіти у XIV–XV ст. сприяв тому, що починає формуватися австрійська нація, яка поступово протиставляє себе німецькій. Водночас у країні вирує контрреформація, що розпочалася за Рудольфа ІІ (1576–1612), а її повна перемога припала на правління Фердинанда ІІ (1619–1637).
Конфлікти вилилися у Тридцятирічну війну (1618–1648), яка почалася в Чехії, де глибоко укорінився протестантизм. У 1619 р. чеський сейм відмовився визнати імператором Фердинанда і обрав іншого короля. Цей демарш призвів до початку Тридцятирічної війни. За допомогою німецьких найманців армія Габсбургів у 1620 р. у битві під Прагою повертає чеську корону, розганяє сейм і оголошує католицтво єдиною законною вірою.
Австрія входить у період австро-турецьких війн, які тривали впродовж XVI—XVIII ст. Зокрема у 1683 р. турки взяли в облогу Відень і лише завдяки допомозі польського короля Австрія розгромила османську армію. Наступні перемоги дали можливість Австрії відновити панування в Угорщині, Хорватії, Трансільванії та Словаччини. У той час, коли на заході Європи завершували формування мононаціональні держави, Дунайська держава являла собою досить різнорідну за складом населення імперію (угорці, словаки, чехи, серби, німці, українці і румуни).
Упродовж 1701–1714 рр. Австрія вела війну проти Франції за іспанську спадщину, поступово переросла у Війну за австрійську спадщину імператора Карл VI, що залишив спадкові права своїй донці Марії Терезії, у подальшому піддані сумніву аж до підписання Аахенського миру 1748 р., за яким визнавалась дана прагматична санкція.
Згодом Австрія втратила Сілезію на користь Пруссії. Між країнами починається конфлікт за гегемонію в Німеччині. У короткий період миру у 1772 р. Австрія разом з Пруссією та Росією бере участь у першому поділі Речі Посполитої та захоплює Галичину. У 1774 р. Австрія внаслідок війни з Туреччиною отримала контроль над Буковиною.
Австрійська імперія була створена у 1804 р. імператором Францем II (I Австрійським) на противагу імперії Наполеона у відповідь на проголошення Наполеона імператором Франції. У 1806 р. під тиском Наполеона була скасована Священна Римська імперія, монархом якої традиційно був правитель Габсбурзької династії. Австрійці зазнали кілька великих поразок від Наполеона, але врешті-решт у складі антифранцузьких коаліцій вийшли переможцями з Наполеонівських війн і приймали у себе Віденський конгрес 1814–1815 рр.
Унаслідок поразки наполеонівської Франції відбулося значне посилення позицій Австрії. Австрія виступила за реставрацію і збереження феодально-абсолютистського ладу в Європі. Австрія не лише повернула втрачені провінції, а й здобула нові землі – Ломбардію та території колишньої Венеціанської республіки, обміняні на багаті, але далекі та вразливі Австрійські Нідерланди (Бельгію).
У 1848 р. Австрія стає ареною революційних виступів, завданням якої було встановлення цивільних прав і свобод та ліквідація феодальних пережитків. Крім глибокої кризи політичної системи приводом до революції стали міжетнічні протиріччя в багатонаціональній державі, прагнення народів імперії до культурно-політичної автономії. Зокрема революційні події охопили всі провінції Австрійської імперії та землі, населені українцями: Галичину, Буковину та Закарпаття. Особливо масштабними стали виступи у Відні, Празі та Львові. Фактично революція, що почалася у Відні, незабаром розпалася на кілька окремих національних революцій у різних частинах імперії. Врешті-решт Австрія вийшла з революційних потрясінь ослабленою, але зберегла свою цілісність.
Зусилля уряду, спрямовані на досягнення компромісу з правлячими колами окремих частин імперії у 1850–1860 рр. привели до створення у 1867 р. Австро-Угорської імперії. Ця подія зумовила низку зовнішньополітичних протистоянь та невдач країни з Росією, Францією, Пруссією та Італією.
У 1879 р. Австрія зближується з Німеччиною через укладення Австро-німецького союзу, спрямованого передусім проти Франції та Росії; згодом до нього приєднується також Італія (1882 р.), чим завершується створення Троїстого Союзу. Зовнішня політика Австро-Угорщини відзначається посиленням експансії на Балканах, що призводило до зіткнень з Росією та Сербією.
Перша світова війна почалася оголошенням 28 липня 1914 р. Австро-Угорщиною війни Сербії у відповідь на вбивство у м. Сараєво ерцгерцога Фердинанда. 6 серпня було оголошено війну Російській імперії. Так, Австрія в союзі з Німеччиною, Італією, Болгарією та Туреччиною вступила у війну з Антантою (від фр. entente – «згода») – військово-політичним блоком, основними членами якого були Велика Британія, Французька республіка і Російська імперія,
Звістку про початок війни в Австрії зустріли з ентузіазмом: небезпека наступу російської армії згуртувала австрійців, і війну підтримали навіть соціал-демократи. Утім, невдалі воєнні дії, посилення економічної та політичної кризи восени 1918 р. призвели до розпаду Австро-Угорщини та створення Першої Австрійської Республіки. Замість колишньої монархії Австрія прийняла парламентську форму правління, де фактичним главою держави був канцлер.
За умовами Сен-Жерменського мирного договору (1919 р.) нова австрійська держава мала невелику територію і німецькомовне населення. Вона не мала права об'єднуватися з щойно створеною Німецькою (Веймарською) республікою, проте прихід до влади в Німеччині націонал-соціалістів (1933 р.) надихнув австрійських прихильників аншлюсу (нім. Anschluss – «приєднання, об’єднання»).
Незважаючи на поразку путчу 1934 р., під час якого загинув канцлер Е. Дольфус, та тимчасову підтримку Італії, у ніч з 11 на 12 березня 1938 р. німецькі війська окупували Австрію, і було оголошено про «аншлюс» обох держав.
У роки Другої світової війни (1939–1945 рр.) Австрія увійшла як провінція Третього рейху. Після звільнення територій військами антигітлерівської коаліції, подібно до Німеччини, Австрія та її столиця Відень були поділені на чотири зони окупації: американську, англійську, радянську та французьку. Після нацистського ярма австрійці знову прагнули до незалежності. З дозволу окупаційної влади була створена Друга республіка.
Протягом наступних 10 років за допомогою окупаційних урядів Австрія поступово відновлювала свою економічну та політичну стабільність. Після підписання державами-переможцями Державного договору про відновлення незалежної і демократичної Австрії і виведення окупаційних військ у 1955 р. парламент Австрії прийняв закон про її постійний нейтралітет, за яким проголошувалась неможливість вступу Австрії до будь-яких військових альянсів та розміщення іноземних військових баз на своїй території.
Хоча нейтралітет Австрії замислювався за зразком швейцарського, на практиці він отримав своєрідний розвиток. У період канцлера Б. Крайського він був основою майже «пацифістського» зовнішньополітичного курсу Відня. Після перемоги Заходу у «холодній війні» нейтралітет адаптували до нових міжнародних умов. Після возз’єднання Німеччини у 1990 р. Австрія почала відходити від політики «абсолютного» нейтралітету через внесення поправок до державних актів, що дозволяли б розвивати співпрацю з німецькими збройними силами. У 1991 та 1999 рр. Австрія також стала єдиною нейтральною державою, яка дозволила проліт над своєю територією літаків союзників під час війни у Перській затоці та війни у Косово.
У грудні 1955 р. Австрія була прийнята до лав ООН, а у 1995 р. Австрія стала членом Європейського Союзу
2.3 Ліхтенштейн
Археологічні свідчення дають інформацію про заселення території сучасного Ліхтенштейну вже в епоху неоліту. У зв’язку з тим, що болотисті та лісисті місцевості, гірські селі та паводки від р. Рейн були труднопрохідними для первісної людини, поселення розташовувалися на «острівцях» узвиш, як-от Лютценгютлі, Балансер та Боршт у регіоні гори Ешенберг. Також у цьому районі були знайдені укріплення бронзової доби, а розкопки на горі Гутенберг увінчалися знахідками мініатюрних фігур – зображення і тварин, що були виготовлені приблизно за 100 років до н. е.
Першими мешканцями території Ліхтенштейну, існування яких доведено наукою, були кельти, що полишили свій слід у топоніміці князівства (Schaan, Eschen, Bendern, Nendelnтощо). Крім того, з VIII ст. до н.е. на території нинішнього князівства селилися рети – стародавні альпійські племена, яких наближають до етрусків, проте чиє точне походження до цих пір точно не з’ясовано.
З I ст. до н. е. Рим починає підкорення областей Східних Альпів і далі уверх Дунаєм. У 15 р. до н.е. Рим підкорює ретів та затверджує свою владу у провінції Реція (лат. Raetia) та районі Норік (лат. Noricum), який населяли кельти.
У I–II ст. н. е. через Рецію пролягав один із найголовніших шляхів Римської імперії з Північної Італії на рівнини Центральної Європи, для охорони якого поблизу Вадуца було побудовано фортеці Ешен і Шалун. З часом мова римських поселенців – латина, змішалася з мовою тубільного населення, у результаті чого виникла ретороманська мова.
На момент падіння Римської імперії провінція Реція з усіх боків була оточена німецькими племенами. Остготи першими завоювали територію та дозволили іншому германському племені – алеманам, – оселитися на берегах Боденського озера та в альпійській долині Рейну. Так почалося поступове, довготривале і, скоріш за все, мирне «онімечування» місцевого населення, що довгий час говорило ретороманською.
У VIII ст. частина Реції входить до складу Франкського королівства, а потім – імперії Карла Великого як частина герцогства Швабія, де за правління династії Гогенштауфенів (XII–XIII ст.) сформувалося феодальне володіння Шелленберг. У 1342 р. швабський князь Гартман, який отримав ці землі у спадок, засновує графство Вадуц (Vaduz), а потім входить в союз з власниками герцогства Шелленберг.
Рід графів Вадуц припинив своє існування у 1416 р. і їх території перейшли у володіння графів Брандис. Вони також придбали феод Шелленберг. Таким чином, у 1434 р. сформувалися сучасні кордони Ліхтенштейну, які охоплювали Оберланд (історично графство Вадуц) та Унтерланд (феод Шелленберг)
У лютому 1499 р. почалася Швабська війна, розв’язана імператором Священної Римської імперії Максиміліаном I Габсбургом і Швабським союзом – союзом між імперськими лицарями і імперськими містами південного заходу Німеччини, – проти Швейцарії. Підсумком війни стало підписання Базельского мирного договору, за яким фактично визнавалася незалежність Швейцарії від імперії, а графство Вадуц на дев’ять місяців увійшло до складу Швейцарії.
Протягом майже трьох століть Вадуц та Шелленберг переходять з рук в руки. Зокрема за часів володіння графів Зульц, які не підтримали Реформацію, на території сучасного Ліхтенштейну католицька церква залишилася панівною. У 1699 р. Шелленберг, а у 1712 р. і Вадуц були продані князеві Йоганну Адаму Андреасу Ліхтенштейн-Нікольсбургу – придворному вельможі австрійських Габсбургів.
У 1719 р. наказом імператора Священної Римської імперії Карла IV князівство Шелленберг і графство Вадуц були об’єднані у князівство Ліхтенштейн, першим князем якого і став Антон Флоріан фон Ліхтенштейн.
У XIX і XX ст. Ліхтенштейн не брав участі у війнах. Останній раз він був окупований у 1799 р в ході наполеонівських війн. Однак через деякий час австрійці вигнали французів і самі окупували Ліхтенштейн.
Цікаво відзначити, що 30 вересня – 1 жовтня 1799 року через князівство пройшла російська армія під командуванням генералісимуса О.В. Суворова після свого героїчного переходу через Альпи. В країні досі зберігають пам’ять про цю подію. Зокрема у м. Бальцерс встановлено меморіальну дошку на честь О.В. Суворова.
Зі створенням наполеонівського «Рейнського союзу» у 1806 р. – об’єднання з 16 дрібних держав, яким була обіцяна самостійність – Ліхтенштейн приєднується до нього.
Після поразки Наполеона Віденський конгрес в 1815 р автоматично вводить князівство до складу Німецького союзу і підтверджує таким чином «незалежність» Ліхтенштейну. До розпуску у 1866 р цього союзу, що складався з 39 держав, князівство було його членом.
Як союзник Австрії, Ліхтенштейн «взяв участь» в австро-прусській війні 1866 р., але його армія, що налічувала 80 солдатів і офіцерів, через передчасну поразку Австрії так і не вступила в бій, а повернулася додому у складі 81 особи (до неї доєднався один італійський солдат). У 1868 р. Ліхтенштейн розпускає свою армію і проголошує постійний нейтралітет.
З 1876 по 1918 рр. князівство демонструє тісні зв’язки з Австро-Угорщиною, проте після Першої світової війни Ліхтенштейн розриває договір з Австрією і переорієнтовується на Швейцарію: у 1921 р. підписує угоду про торгівлю і поштову службу, а у 1924 р. приєднується до митного союзу. З цього часу на території держави офіційно функціонує швейцарський франк.
Під час Другої світової війни князівство дотримувалося нейтралітету. Політика нейтралітету провадиться Ліхтенштейном у тісній співпраці зі Швейцарією, яка з 1919 р. здійснює дипломатичне представництво князівства за кордоном.
У 1990 р. Ліхтенштейн отримав членство в ООН, у 1991 – у Європейській асоціації вільної торгівлі, у 1995 – у Світовій організації торгівлі, а у 2011 став підписантом Шенгенської угоди.
2.4 Люксембург
Найдавніші сліди існування людей на території Люксембурга відносяться до верхнього палеоліту (35 000 рр. до н.е.) нашої ери. Передусім – це знахідки кісток та елементів декору в районі м. Отрінген. На півдні країни (м. Аспельт, комуни Вейлер-ла-Тур, Люксембург і Дікірх) відомі залишки споруд, будинків та кераміки епох палеоліту, неоліту та бронзи.
З давніх-давен ці території були сприятливими для проживання, тож вже у VI–I ст. до н.е. на них з’являються галли. Їх змінили римляни, що включили землі до складу своєї імперії. У V ст. на територію Люксембургу вторгаються франки і пізніше вона входить до складу франкського королівства Австразії – величної імперії Карла Великого, а після її розподілу – до державних утворень Лотарингії.
Засновником династії Люксембургів став один з нащадків Карла Великого – граф Зігфрид, який у 963 р. на місці римського укріплення на р. Альзет побудував замок Лютцельбурґ (BurgLucilinburhuc), тим самим заснувавши столицю сучасної держави та ознаменувавши початок державної незалежності Люксембурга.
Офіційно першим графом Люксембурзьким було проголошено нащадка Зігфрида – Конрада І. Його праправнучка стала відомою правителькою Ермезіндою Люксембурзкою, а її праправнук Генріх VII, у свою чергу, був імператором Священної Римської імперії з 1308 р. У 1354 р. імператор Карл IV перетворює графство Люксембург на герцогство.
Зі смертю останнього представника династії Люксембургів чоловічої статі – короля Сигізмунда – у 1437 р., спадкоємицею стає його дочка і через шлюб з Альбрехтом Габсбурзьким герцогство переходить до Габсбургів. У 1443 р. воно було захоплене герцогом Бургундії, і влада Габсбургів була відновлена лише у 1477 р.
Розподіл імперії Габсбургів у 1555–1956 рр. унаслідок зречення від престолу Генріха V, призвів до переходу герцогства у володіння іспанського короля Філіпа II. Разом із Голландією і Фландрією вони утворили територію Іспанських Нідерландів.
Зайнявши позиції нейтралітету на початку Тридцятилітньої війни (1618–1648), зі вступом до неї Франції у 1635 р. герцогство все ж було втягнуто до бойових дій. Мир у герцогстві відновився лише з підписанням у 1659 р. Піренейського договору – мирної угоди між Іспанією та Францією.
У 1679–1684 рр. Франція планомірно знову захопила території Люксембурга, проте під тиском Аугсбургської ліги у 1697 р. повернула її Іспанії.
У роки Війни за іспанську спадщину у 1714 р. Люксембург разом з Бельгією повертається до володінь австрійських Габсбургів і у 1715 р. інтегрується до Австрійських Нідерландів. Настає «золотий вік» розквіту та 80-річне панування миру у герцогстві.
З вторгненням Наполеона у 1795 р. Люксембург вдруге підпадає під французьке «ярмо». Колишня територія була розділена на три департаменти (departements), у яких діяла конституція Директорії і відповідна система управління. Селяни Люксембурга потрапили під дію антицерковних репресій французького уряду, а введення військової повинності у 1798 р. призвело до повстання в Люксембурзі, яке було жорстоко придушене.
Подібно до інших європейських держав подальша доля Люксембурга була вирішена під час Віденського конгресу 9 червня 1815 р., що проголосив створення Великого герцогства Люксембург та передав його управління на правах особистої унії королю Нідерландів.
Незважаючи на формальну незалежність, населення дуже страждало від драконівських методів правління короля Віллема І. У 1830 р. Люксембург підтримує Бельгійську революцію проти Нідерландів і оголошує про вхід до її складу. Проте наступні дев’ять років Віллем І продовжував висувати свої права на ці території.
За рішенням Першої Лондонської Конвенції 1839 р. Велике герцогство Люксембург зазнало територіального поділу: на двох третинах його території було створено бельгійську провінцію Люксембург, а саме Велике герцогство було визнане незалежним та залишилось в особистій унії з Нідерландами.
У результаті поділу герцогство зазнає значних економічних труднощів, вирішити які було покликане входження герцогства до Німецького митного союзу у 1842 р.
Після виходу герцогства зі складу Германського союзу у 1866 р. знову постає «люксембурзьке питання» між Пруссією та Францією. Суперечка вирішується у 1876 р., коли Люксембург набуває статусу «вічно нейтральної держави» згідно з рішенням Лондонської конференції.
Король Нідерландів Віллем III помирає 1890 р., не залишивши нащадка за чоловічою лінією. Відтоді Нідерланди і Люксембург очолюються представниками різних гілок королівської родини Нассау. Люксембург отримує справжню незалежність.
Не зважаючи на «нейтральний статус» країни, у 1914 р. Люксембург був захоплений Німеччиною. Німецький міністр закордонних справ пообіцяв Люксембургу виплатити репарації за порушення нейтралітету, і окупація країни продовжувалася до кінця Першої світової війни. З відновленням незалежності у 1918 р. в Люксембурзі відбулася низка змін. У 1919 р. його правителька Марія Аделаїда зреклася престолу на користь своєї сестри Шарлоти під тиском звинувачень держав-сусідів у її колаборації з німцями під час окупації. Країна також була змушена припинити свої відносини з Німецьким митним союзом, втрачаючи свого головного імпортера промислової продукції, тож після невдалої спроби встановити союз з Францією, у 1921 р. було встановлено діючий півстоліття залізнодорожний, митний та валютний союз з Бельгією.
Нейтралітет Люксембурга був вдруге порушений Німеччиною з вторгненням військ вермахту 10 травня 1940 р. Велика герцогиня і члени її уряду втекли до Франції, а після її капітуляції організували уряд Люксембурга у вигнанні в Лондоні і Монреалі. За німецької окупацією настало приєднання Люксембургу до гітлерівського рейху в серпні 1942 р. У відповідь населення країни оголосило загальний страйк, на який німці відповіли масовими репресіями
Після звільнення від окупації у 1944 р. Люксембург об’єднується з Бельгією та Нідерландами у митно-економічний союз Бенілюкс (нід. Benelux Unie, фр. Union Benelux); у 1945 р. – вступає в ООН. Розуміючи недієвість «нейтрального статусу», у 1949 р. герцогство приєднується до НАТО. У 1957 р. Люксембург також стає співзасновником ЄЕС, а з 1990 р. – членом Шенгенської угоди, яка скасувала прикордонний контроль у країнах Бенілюксу, Франції та Німеччини.
7 жовтня 2000 р. після зречення з престолу сина великої герцогині Шарлотти через похилий вік, трон посів великий герцог Анрі.
У 2002 р. національною валютою країни став Євро.
