Лекція 4
Державний та політичний устрій
4.1. Швейцарія
Формально Швейцарія – конфедерація, під якою традиційно розуміють об’єднання чи союз самостійних, суверенних держав задля досягнення певних цілей. Фактично країна являє собою федеративну демократичну республіку, а державну владу поділено між федеральним урядом, кантонами та комунами.
Основи сучасної Федеральної Конституції Швейцарської Конфедерації закладено конституцією від 12 вересня 1848 р., яка де-факто перетворила союз держав на федерацію. Діюча сьогодні конституція була прийнята на референдумі 14 квітня 1999 р. і набула чинності 1 січня 2000 р. Вона об’єднала усі накопичені поправки до попередньої версії конституції ,оновленої у 1874 р.
На рівні федерації розглядаються питання зовнішньої політики, внутрішньої безпеки, а також питання з інших сфер політичного, економічного та соціального життя федеративного значення. Широка самостійність кантонів виявляється у таких сферах, як шкільна освіта, релігія, юстиція, поліція, будування доріг, місцеве самоврядування, фінанси та податки, а до компетенцій громад входять облік населення, оподаткування, соціальне забезпечення, організація служб місцевої поліції, охорони здоров’я і шкільної освіти.
Федеральні збори – це парламент Швейцарії, що засідає у м. Берн та складається з двох політично рівнозначних палат – Ради кантонів та Національної ради. До функцій Федеральних зборів належать законодавство, обрання Федеральної ради (уряду), Федерального канцлера, федеральних суддів, командувача армією, а також арбітражу конфліктів між органами влади, питань схвалення помилувань тощо.
Рада кантонів – верхня палата Федеральних зборів налічує 46 осіб, які обираються раз на 4 роки по дві від кожного з 20 кантонів та по одній від кожного з 6 «напівкантонів» (реалізація права «половинного» голосу), незалежно від кількості населення. Кожен кантон сам обирає процедуру виборів своїх представників у Раді кантонів.
Національна рада – нижня палата парламенту (200 осіб), що зазвичай обирається восени кожні 4 роки. Кількість представників від кожного кантону визначається на підставі статистичних даних про кількість населення.
Законодавчу владу на кантональному рівні здійснюють кантональні парламенти, чиї принципи виборів та терміни каденції та самі назви – Ландрат, Кантональна Рада, Велика Рада, Парламент – різняться від кантону до кантону. Крім того, у низці кантонів та округів зберігся такий інститут народної демократії, як «народна асамблея» – Ландесгемайнде – конституційне, законодавче зібрання.
Законодавчим органом на рівні громад у Швейцарії виступають Загальні збори жителіву невеликих комунах, або ж Парламент громади у більших комунах. Особливістю державно-політичного устрою Швейцарії є фактична роль громади в організації та здійсненні державної політики: народовладдя дозволяє швейцарцям зібрати підписи та поставити на референдум практично будь-яке питання. Отже, внутрішня політика в країні передбачає узгодження кожного важливого питання з громадами (комунами) та кантонами.
Федеральна рада Швейцарії – це федеральний уряд країни, що складається з 7 осіб, які очолюють 7 федеральних департаментів («міністерств»). Усі вони мають рівні права та обираються Федеральними зборами строком на 4 роки. Федеральна рада виконує функції колегіального голови держави; здійснює прийом голів та урядових делегацій інших країн; готує рішень за напрямками роботи департаментів та несе відповідальність за них.
Один з цих 7 голів департаментів («міністрів») виконує обов’язки Президента Швейцарської Конфедерації; ще один – обов’язки віце-президента. При цьому президент не є фактичним головою держави або Федеральної ради, а головує на її засіданнях, продовжує керувати роботою департаменту, за який відповідає, а також виконує низку представницьких обов’язків голови держави.
Головним офісом уряду та його адміністративним апаратом є Федеральна канцелярія, розташована у м. Берн. Його голова – Федеральний канцлер – умовно вважається 8-м членом уряду, проте фактично таким не є.
Виконавча влада на кантональному рівні здійснюється кантональними урядами, що мають різні назви. Органи виконавчої ради у франкомовних кантонах очолюються «президентом»; «головою», «старостою» або «ландманом» – у німецькомовних.
Виконавча влада на рівні громад належить Раді Громади, офіційні назви якої різняться від кантону до кантону. На чолі ради стоїть мер або президент громади, що керує роботою місцевого уряду (часто за сумісництвом або взагалі на добровільних засадах).
Найвищий судовий орган Швейцарії – Федеральний Верховний суд. На федеральному рівні у якості судів першої інстанції функціонують Федеральний кримінальний суд, Федеральний адміністративний суд і Федеральний патентний суд.
На рівні кантонів існує своя власна система судів нижчої та вищої інстанцій (кантональних, вищих, касаційних тощо), а судова практика на рівні громад здійснюється через систему мирових судів. Відмітною рисою судової системи Швейцарії є участь населення у здійсненні правосуддя через участь у розгляді певної категорії справ судом присяжних, залучення до правосуддя непрофесійних суддів тощо.
Найбільш відомими у країні є близько 15 партій, з яких у формуванні Федеральних зборів, як правило, беруть участь 4–5 найбільших та 2–3 менш великих. Представники найбільших та найвпливовіших партій входять до складу Федерального уряду.
До найпопулярніших партій Швейцарії належать Християнсько-демократична (народна) партія, Вільна демократична партія. Ліберали, Соціал-демократична (Соціалістична) партія, Швейцарська народна партія, Альтернативний список, Християнсько-соціальна партія, Бюргерсько-демократична партія, Федерально-демократичний союз, Євангелічна народна партія, Зелена партія Швейцарії, Зелена ліберальна партія, Швейцарська партія праці, регіональні Ліга Тічино і Рух громадян Женеви та багато інших
З огляду на традиційну політику нейтралітету, країна намагається уникати альянсів, які могли б спричинити військові, політичні, чи економічні втручання інших сторін у справи країни.
У 1959 р. країна стала співзасновницею Європейської асоціації вільної торгівлі, а у 1972 р. приєдналася до Європейського економічного простору.
У 2002 р. Швейцарія набула офіційного членства в ООН та підписала «перший пакет» секторальних домовленостей між ЄС та Швейцарією. Завершальний «другий пакет» та договір «Про приєднання Швейцарії до Шенгенської і Дублінської угоди» були підписані у 2004 р.
У 2008 р. Швейцарія стає частиною Шенгенського простору, визнає шенгенські візи і видає такі візи сама.
Сьогодні Швейцарія – це осередок чималої кількості міжнародних урядових і неурядових організацій, зокрема Міжнародного комітету Червоного Хреста. Ще понад 20 міжнародних організацій мають штаб-квартири в Женеві, Берні, Базелі і Лозанні.
4.2. Австрія
У відповідності до Федеральної Конституції 1920 р. (ред. 1929 р.), що повторно вступила в дію у 1945 р. Австрія є федеральною, парламентсько-демократичною республікою. З одного боку, Австрія – це федеративна держава, де повноваження законодавчої та виконавчої влади розподілені між Федерацією та федеральними землями. З іншого боку, з моменту вступу Австрії до Європейського Союзу, окрім австрійського законодавства на території країни діє законодавство ЄС.
Австрія має 18 представницьких міст з 751 у складі Європейського парламенту, представляє інтереси країни у є Європейській раді та Раді Європейського Союзу або Раді Міністрів.
На рівні федерації законодавство здійснює двопалатний парламент Австрії, що складається з Національної і Федеральної рад, останні вибори до якої пройшли восени 2013 р. Національна рада представляє населення, яке шляхом прямого таємничого голосування обирає 183 депутата терміном на 5 років.
Першочерговою задачею верхньої палати парламенту – Федеральної ради абоБундесрату – є представництво інтересів федеральних земель у процесі законотворення. 61 депутат бундесрату обирається парламентами земель (ландтагами). Землі представлені різною кількістю депутатів (3–12) залежно від чисельності населення. Строк повноважень депутатів бундесрату – 4–6 років залежно від строку повноважень ландтагу, що обрав депутата.
Об’єктами законодавства земельних парламентів –Ландтагів – переважно постають сфери захисту дітей та підлітків, охорони навколишнього середовища, мисливства, риболовства, сільського господарства, туризму тощо. Термін каденції – 5 років (у Верхній Австрії – 6 років.)
За впровадження та дотримання законодавчих норм у країнах-членах ЄС відповідаєЄвропейська комісія, до складу якої входять Президент Єврокомісії та 28 Єврокомісарів, один з яких – представник Австрії.
На рівні федерації виконавча влада представлена федеральним президентом, федеральним урядом, збройними силами Австрії та поліцією.
Президент обирається населенням раз на 6 років, максимально на дві каденції. З 8 липня 2004 р. по 8 липня 2016 р. обов’язки президента виконувалися Х. Фішером, а у період до наступних виборів (восени 2016 р.) виконуються тимчасовим органом з трьох голів Національної ради.
Президент призначає Федерального канцлера – голову уряду Австрії. Його заступником є віце-канцлер. Федеральні міністерства відповідають за свої напрямки ведення державної політики (фінанси, охорона здоров’я, внутрішні справи тощо). Разом усі вони формують федеральний уряд.
Уряд землі є вищим органом управління землі. Члени уряду обираються безпосередньо зі складу ландтагу. За поданням найсильнішої фракції у парламенті відбувається призначення голови уряду землі – губернатора. До складу уряду також входять його заступник та земельні радники.
У країні також функціонують державні районні або земельні адміністрації, утім влада на місцях здійснюється через органи самоуправління громад.
Голова громади та склад ради громади обираються, як правило, шляхом прямого голосування населення. Рада формує правління.
У сфері судочинства на рівні ЄС Австрія має по одному представнику-судді у складахЄвропейського суду, Європейського суду загальної юрисдикції та Європейського Суду з прав людини.
Судова система Австрійської Республіки є винятковою компетенцією федерації. Землі не мають права створювати власні суди. Судоустрій та юрисдикцію судів визначає Федеральний закон. До системи державних судів не входять третейські (арбітражні) суди, що в австрійській юриспруденції отримали назву «суди приватного права».
У Австрії функціонує багатопартійна система. Конституція Австрії закріплює за ними певні права щодо участі в управлінні країною. Головним правовим актом, що регулює діяльність політичних партій, виступає «Закон про партії».
До найпопулярніших партій країни належать Соціал-демократична партія Австрії, Австрійська Народна партія, Австрійська партія Свободи, Партія Зелених, Команда Штронаха, НЕОС – Нова Австрія і Ліберальний форум, Альянс за майбутнє Австрії, Комуністична партія Австрії, регіональні Список Фріца Дікхаузера та «Список Бургенланда», а також багато інших.
Статус нейтралітету (від. 1955 р.) визначив певні межі зовнішньої політики Австрії, але він жодним чином не декларував повну ізоляцію від світової політики, адже він передусім передбачає уникнення воєнних альянсів та розміщення воєнних баз інших держав на своїй території.
- р. – набуття членства Австрії в ООН.
- р. – приєднання до Ради Європи.
- р. – країна-співзасновниця Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ);
- р. – вступ до ЄС; вихід з ЄАВТ. Після підписання Амстердамського договору 1998 р Австрія отримала можливість користуватися перевагами оборонної політики ЄС. При цьому Австрія не є членом НАТО і не брала участі в програмах його розширення. Тим не менш, Австрія брала участь у миротворчій програмі НАТО «Партнерство заради миру».
Починаючи з сімдесятих років, Австрія загалом веде політику «активного нейтралітету», пропагуючи світ і не втручаючись в міжнародну політичну і військову обстановку.
Сьогодні в столиці Австрії м. Відні розташовуються штаб-квартири провідних міжнародних організацій, таких як Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) і Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК).
4.3 Ліхтенштейн
Конституція князівства Ліхтенштейн визначає Ліхтенштейн як конституційну спадкову монархію на парламентських та демократичних принципах. Конституцію прийнято 5 жовтня 1921 р. (ред. 1938, 1939, 1965, 1990 та 2003 рр.).
Головою держави є монарх – князь. Чинний князь з 1989 р. – Ганс-Адам II Ліхтенштейн (фактично керує країною з 1984 р.).
Законодавча влада у країні належить князю та ландтагу (однопалатному парламенту). Фактично князь здійснює управління державою, візує прийняті ландтагом законодавчі акти, представляє Ліхтенштейн у взаєминах з іншими державами, призначає державних службовців, володіє правом помилування. За результатами конституційного референдуму 2003 р. князь отримав дуже широкі повноваження, включаючи право накладати вето на будь-які законопроекти і рішення референдумів, розпускати уряд, призначати і знімати членів уряду, одноосібно приймати особливо важливі закони і призначати суддів. Таким чином, влада князя стала близька до абсолютної. Спроба обмежити повноваження князя і скасувати його право вето на рішення референдуму не була підтримана на конституційному референдумі 2012 р.
Ландтаг складається з 25 депутатів, що обираються прямим таємним голосуванням за системою пропорційного представництва (15 депутатів від округу Оберланд та 10 депутатів від округу Унтерланд) терміном на 4 роки. За згодою парламенту князь призначаєкоаліційний уряд, що складається з трьох представників парламентської більшості і двох представників опозиції: голови уряду та урядових радників. З 27 березня 2013 р. уряд очолює Адріан Гаслер – кандидат від коаліції Прогресивної громадянської партії Ліхтенштейну (FBP) та патріотичного союзу (VU).
Подібно до Швейцарії, Ліхтенштейн практикує схвалення прийнятих парламентом законопроектів з боку народу: так, після голосування депутатів достатньо зібрати 1 000 голосів громадян щоб законопроект був винесений на народне голосування. Крім того, така ж кількість голосів достатня для того, щоб парламент провів слухання про зміну або скасування вже чинного закону, а 1 500 голосів достатньо для ініціації нових виборів до парламенту країни.
Система судів загальної юрисдикції складається з трьох рівнів: Верховний суд – суд вищої інстанції, Вищий суд – суд апеляційної інстанції та Окружний суд – суд першої інстанції.
Функції конституційного контролю виконує Державний суд Ліхтенштейну, а адміністративного – Адміністративний суд. Професійні судді призначаються комісією на чолі з князем.
Політичні партії функціонують з моменту вступу в силу Конституції Ліхтенштейну в 1818 р. Кожні чотири роки відбуваються вибори в Парламент Князівства, що поряд з князем провадять законодавство в країні. До ліхтенштейнських партійних кіл входять Патріотичний союз, Прогресивна громадянська партія Ліхтенштейну, Вільний список та Незалежні.
З 1923 р. Ліхтенштейн та Швейцарія утворюють митний і валютний союз. Князівство Ліхтенштейн є членом ООН (з 1990 р.), Європейського економічного простору (з 1992 р.) і СОТ (з 1995 р.).
Не зважаючи на те, що країна не входить до ЄС, у 2008 р. Ліхтенштейн стає частиною Шенгенського простору. Крім того, у 2004 р. Ліхтенштейн уклав з ЄС договір про розширення Європейської Економічної Зони. Довгий час підписання договору відкладалося внаслідок входження до ЄС у 2004 р. Чеської і Словацької Республік. Чехія і Словаччина відмовлялись визнавати Ліхтенштейн державою через невирішені питання, пов'язані з конфіскацією власності ліхтенштейнської правлячої родини на території колишньої Чехословаччини. У 2009 р. врешті-решт було укладено договори про співпрацю та встановлення дипломатичних відносин з обома цими країнами.
За зрозумілих причин карликовій державі важко організувати дипломатичні представництва у всіх державах світу. Ліхтенштейн має власні посольства лише в Берні, Відні, Берліні, Страсбурзі, Брюсселі та Вашингтоні. Крім того, Князівство містить постійні представництва при міжнародних організаціях у Женеві і Нью-Йорку. Дипломатичні і консульські відносини з іншими державами і територіями Ліхтенштейн підтримує через представництва Швейцарії.
4.4. Люксембург
Велике Герцогство Люксембург з часів другої Лондонської конференції 1867 р. є суверенною незалежною державою. Форма правління – парламентська монархія. Монарша корона є спадковою в родині Нассау (ст. 3 конституції). У країні діє конституція 1868 р., до якої вносили поправки у 1919 р. та декілька разів після 1948 р.
Законодавство в країні здійснюють 60 представників Палати депутатів, що обирається шляхом прямих загальних виборів за пропорційною системою раз на п’ять років. Державна рада Великого герцогства Люксембург є консультативним органом, що складається з 21 члена. Його функція – забезпечення консультативної допомоги у процесі законодавства.
Головою держави з осені 2000 р. є Великий герцог Люксембургу Анрі. Формально він володіє широким спектром законодавчих та виконавчих повноважень: визначає порядок організації та розпуску уряду, вводить у дію закони, призначає на цивільні і військові посади, командує збройними силами, укладає міжнародні договори тощо. Утім, де-факто як голова держави він переважно здійснює низку функцій представницького характеру.
Повноваження виконавчої влади у країні поділяють між собою Великий Герцог і уряд. Адміністративна влада знаходиться головним чином в руках прем’єр-міністра і кабінету міністрів. Партія, що формує уряд, повинна мати більшість місць в палаті депутатів.
Уряд складається з прем'єр-міністра, п’ятнадцяти міністрів та трьох державних секретарів. 4 грудня 2013 р. Ксав’є Бетель був обраний прем’єр-міністром Люксембургу. Управління в кантонах здійснюється бургомістрами. Органами самоврядування в комунах є виборні ради.
Органом конституційного нагляду в країні є Конституційний Суд, вища судова інстанція – Верховний Суд, що включає Касаційний Суд та Апеляційний Суд. Судами першої інстанції виступають 2 окружних суди, а нижчу ланку судової системи утворюють 3 світових суди. Крім того, у країні функціонує система адміністративних, соціальних та військових судів.
У країні функціонує багатопартійна система. Востаннє громадяни Люксембурга обирали партійних представників до складу Палати депутатів у 2013 р., до складу якої увійшлиХристиянсько-соціальна народна партія, Люксембурзька соціалістична робітнича партія, Демократична партія, Зелені, Альтернативна демократична реформістська партія та Ліві. Крім того, у країні існують осередки Комуністичної та Піратської партій.
Незважаючи на свої незначні територіальні розміри, Люксембург є активною фігурою на міжнародній політичній арені. Передусім Люксембург входить до трійки Бенілюксу (1960 р.) – Економічного Союзу між Бельгією, Нідерландами та Люксембургом та є країною-співзасновницею ЄС.
У 1945 р. країна приєдналася до ООН, а у 1949 р. стояла у витоків заснування НАТО. Люксембург є членом численних всесвітніх організацій (ВООЗЮ, ВТО, ІКАО тощо), проте найактивніше себе проявляє у лавах ЄС.
Люксембург є місцем розташування важливих європейських інститутів, таких як Європейський суд, Європейський суд аудиторів, Європейський інвестиційний банк і Секретаріат Європейського парламенту. Таким чином, країна має значний вплив на прийняття стратегічних рішень політики ЄС.
Серед провідних суспільно-ділових організацій, що впливають на формування зовнішньої та внутрішньої політики країни: Федерація промисловців, Асоціація банкірів (ABBL), Центральні профспілки (OGBL) тощо.
