• Лекція 7
• Історичні віхи розвитку науки і культури

Лекція 7

Історичні віхи розвитку науки і культури

 

7.1. Відомі постаті в історії науки

З огляду на порівняно незначні розміри карликових держав – Князівства Ліхтенштейн та Великого герцогства Люксембург, – а також симбіоз їх культурно-історичного розвитку з оточуючими державами та культурами, серед їх представників важко відшукати осіб зі всесвітньою славою науковців або культурних діячів. Переважно історії відомі постаті зі сфер політики та державного управління, а от у загальновідомих колах науки та культури ліхтенштейнці та люксембуржці особливо не відзначилися.

Типовим для швейцарської та австрійської історії науки і культури є те, що чимало талановитих уродженців цих країн полишили країну та здобули відомість за кордоном, натомість чимало іноземних митців та діячів науки пов’язують певні визначні періоди свого життя та діяльності зі Швейцарією та Австрією.

7.1.1. Швейцарські та австрійські представники гуманітарних наук

Фердинанд де Сосюр (1857–1913) – всесвітньовідомий засновник структуралізму – мовознавчого напряму, що розуміє мову як чітко структуровану знакову систему і прагне до суворого (наближеного до точних наук) та формального її опису. Його вважають одним із основоположників сучасної лінгвістики й одним із найвидатніших мовознавців XX століття. Серед найважливіших праць — «Курс загальної лінгвістики» (Cours de linguistique générale; виданий посмертно у 1916 р.), перекладений багатьма мовами.

Шарль Баллі (1865–1947) – спеціаліст у галузях загального та порівняльно-історичного мовознавства, досліджень французької та німецької мов, а також праць зі стилістики, яку він вважав повноправною лінгвістичної дисципліною. Почесний доктор Сорбонни (1937), один із засновників Женевської лінгвістичної школи, новаторство якої полягало в розкритті семіологічного характеру соціального та соціокультурного в мові.

Юліус Покорні (1887–1970) — мовознавець юдейсько-чеського походження, що у 1943 р. емігрував до Швейцарії, де працював в Бернському та Цюріхському університетах.

Як фахівець з кельтських мов, індоєвропеїстики та порівняльно-історичного мовознавства, Ю. Покорні став, насамперед, відомим як автор «Індоєвропейського етимологічного словника» (Indogermanisches etymologisches Wörterbuch).

Його австрійський колега Алоїс Вальде (1869–1924) – також фахівець з індоєвропеїстики. Разом з Ю. Покорні вони вдосконалили попередній доробок Ю. Покорні та видали багатотомний компаративний етимологічний словник (Vergleichendes Wörterbuch der indogermanischen Sprachen), що й досі є незамінною працею з індоєвропеїстики.

Філолог Клод Пірон (1931–2008) передусім відомий як провідний знавець і пропагандистесперанто та рівності мов, автор великої кількості художніх і публіцистичних робіт мовою есперанто. Наприкінці 1960-х рр. він отримав вищу освіту в галузі психології і з 1969 р. займався здебільшого психотерапією, а також викладав психологію в Женевському університеті. Швейцарське підданство отримав у 1978 р.

Жан Вільям Фріц Піаже (1896–1980) – швейцарський психолог та філософ, автор робіт з психології дітей, а також автор теорії когнітивного розвитку – ідеї про відмінність когнітивних процесів, властивих людині на різних етапах свого розвитку.

Зигмунд Фрейд (Фройд) (1856–1939) – австрійський психолог і невролог юдейськогопоходження, що вивчав людське несвідоме. Він розвинув методику вільних асоціацій та тлумачення сновидінь, яку було покладено в основу психоаналізу, і сформулював концепціюструктури психіки (Ід, Еґо та Супереґо, або Воно, Я і Над-Я).

З 1906 р. учнем і близьким соратником Зіґмунда Фрейда стає Карл Густав Юнг (1875–1961) – відомий швейцарський психіатр, засновник одного з напрямку глибинної психології – аналітичної психології, задачею якої він вважав тлумачення архетипічних образів, що виникають у пацієнтів. Юнг розвив концепцію психологічних типів, а також учення про колективне несвідоме, в архетипах якого вбачав джерело загальнолюдської свідомості, у тому числі міфів та сновидінь. У процесі практичної роботи з пацієнтами, Юнг поступово розійшовся у думках зі своїм учителем. У 1913 році стосунки Фрейда з Юнгом зазнали кризи і закінчилися розривом.

Карл Бюлер (1879–1963) – германо-австрійський психолог і лінгвіст. Більшість робіт вченого присвячено різним проблемам психології, проте у 1930-і рр. він звернувся до лінгвістичної теорії, опублікувавши низку досліджень. Відштовхуючись від ідей Ф. де Соссюра і співпрацюючи з ученими Празького лінгвістичного гуртка, Бюлер прагнув виявити загальні властивості мови і запропонував не стільки лінгвістичну, скільки семіотичну концепцію. Бюлер також запропонував теорію мовного акту, увів поняття конотації і одним з перших почав дослідження дейктичних одиниць – слів і стійких словосполучень, що позначають найбільш абстрактні поняття і навколо яких групується уся номінативна лексика мови.

Австрійський учений Гуго Шухардт (1842–1927) є одним з перших основоположників соціологічного напряму лінгвістики. Він став головним представником школи «Слів і речей», ставив проблему розмежування загальних властивостей мови і особливостей конкретних мов, займався індоєвропейськими та неіндоєвропейськими мовами (угорська, баскська, різні семіто-хамітські мови).

З Австрією пов’язані певні роки діяльності Трубецького Миколи Сергійовича (1890-1938) – російського філолога і філософа, з 1922 р. – професора славістики у Віденському Університеті, співзасновника Празького мовознавчого гуртка і російської ідеологічно-політичної течії євразійства. Особливо відзначився учений напрацюваннями у сфері фонології.

Франьо (Франц) Міклошич (1813–1891) – словенсько-австрійський мовознавець, що вважається основоположником школи порівняльно-історичного дослідження граматики слов'янських мов («Порівняльна граматика слов'янських мов» у 4 томах; «Етимологічний словник слов’янських мов») та одним з найвизначніших представників славістики XIX століття.

На теренах сучасних досліджень зі славістики вирізняється постать Міхаеля Мозера(1969 р.н.) – професора мовознавства Інституту славістики Віденського університету, дослідника української та російської мов, східнослов’янського мовознавства та історичної граматики зокрема.

Людвіґ Йозеф Йоганн Вітґенштейн (1889–1951) – австро-англійський філософ, один із засновників аналітичної філософії і один з найяскравіших мислителів XX ст. Загальновизнано, що Вітґенштейн здійснив цілих дві революції в історії західної філософії. Перша – це так званий, лінгвістичний поворот, або мовна революція – відбулася, коли його «Логіко-філософський трактат» надихнув Віденський гурток на створення програми логічного позитивізму. Друга сталася, коли його ідеї про природу і устрій мови, викладені в «Філософських дослідженнях», породили британську лінгвістичну філософію, або філософію буденної мови.

Франц Брентано Клеменс (1838–1917) – відомий австрійський філософ, психолог, що зробив значний внесок у розвиток ідей аналітичної філософії, етики та історії філософії. Він по праву вважається засновником феноменології.

Якоб Буркхардт (1818–1897) – швейцарський історик європейської культури та мистецтва, що стояв у витоків культурології як самостійної дисципліни. Відомий передусім своїми дослідженнями епохи Ренесансу, у рамках яких його класична праця «Культура Ренесансу в Італії» (1860) принесла ученому європейську славу.

Клаус Мартін Шваб (1938 р.н.) – швейцарський економіст, засновник і президент Всесвітнього економічного форуму в Давосі.

7.1.2 Природничі науки

Філіп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгайм (1493–1541) увійшов у світову історію науки під ім’ям Парацельс (лат. Paracelsus – букв. «який перевершує Цельса» – видатного римського філософа та теоретика медицини I ст. н. е.). Він був відомим швейцарським алхіміком, лікарем, філософом, природознавцем та натурфілософом епохи Ренесансу. Виступав проти схоластичної медицини, вивчав лікувальну дію різних хімічних елементів і сполук, зблизивши хімію з медициною. Сучасники порівнювали його реформаторську діяльність з діяльністю Лютера.

Даніель Бернуллі (1700–1782) – швейцарський фізик-універсал, механік та математик, що став найбільш відомим завдяки працям в галузі математичної фізики та теорії диференціальних рівнянь. Поряд з Д’Аламбером і Ейлером його вважають засновником математичної фізики. У 1738 р. світ побачила його фундаментальна праця «Гідродинаміка», серед положень якої знаходиться «закон Бернуллі».

Альберт Гофманн (1906–2008) – швейцарський хімік і літератор, широко відомий як «батько» ЛСД (Lysergsäurediethylamid) – полусинтетичної психоактивної наркотичної речовини. Він називав ЛСД «ліками для душі» і був дуже засмучений загальносвітовою забороною речовини, що призвело до того, що ЛСД «пішов у підпілля». «ЛСД був успішно використовуваний протягом 10 років в психоаналізі» – говорив він, додаючи, що препарат невиправдано демонізований правлячими колами. Він визнавав також, що ЛСД може бути небезпечним в поганих руках.

Альберт Якоб Ешенмозер (1925 р.н.) – спеціаліст в галузі органічної хімії. Під його спільним з Р. Вудвордом керівництвом команда учених у 1973 р. синтезувала вітамін B12.

Альберт Ейнштейн (1879–1955) – фізик-теоретик, один з засновників сучасної теоретичної фізики, лауреат Нобелівської премії з фізики 1921 року, громадський діяч-гуманіст, пацифіст і антифашист. Проживав у Швейцарії в період 1893–1914 рр., де працював у Патентному бюро м. Берн та Цюрихському університеті. Саме на цей період припадає так званий «Рік чудес» (лат. annus Mirabilis) – 1905, – коли чотири статті Ейнштейна здійснили революцію в теоретичній фізиці.

Ервін Рудольф Йозеф Олександр Шредінгер (1887–1961) – австрійський фізик-теоретик, один із творців квантової механіки. Лауреат Нобелівської премії з фізики (1933), член низки академій наук світу, зокрема іноземний член Академії наук СРСР (1934).

Фердинанд Порше (1875–1951) – австрійсько-німецький конструктор автомобілів та бронетехніки, засновник фірми Porsche. Розробляв автомобільні, тракторні та авіаційні двигуни і конструкції. Зокрема світ завдячує йому за створення найвідомішого автомобіля Volkswagen «Жук».

 

7.2. Палітра літературних надбань німецькомовних країн

 

Епоха Середньовіччя у Швейцарії найбільш яскраво репрезентована діяльністю мінезингерів. Манесський кодекс (Манесський пісенник, Манесський рукопис або Гейдельберзький рукопис – Codex Manesse) – це найвідоміший середньовічний пісенник середньоверхньонімецькою мовою, зібрання творчості середньовікових ліриків різних видів та форм, починаючи з перших взірців мирської пісенної культури (Кюренберг, 1150–1160 рр.) до появи рукописних текстів (Гадлауб, бл. 1300 р.). Збірка є джерелом відомостей про мистецтво мінезанга і охоплює творчість 140 авторів, розташування яких у збірці відповідає їх становому положенню.

Епоха Відродження та Реформації відзначається розвитком народних балад та хронік. Зокрема відомим став Егідіус Чуді – автор «Швейцарської хроніки», яка стала основою для п’єси Ф. Шиллера «Вільгельм Тель».

Ідеї Просвітництва повільно розповсюджуються швейцарськими землями. При цьому вплив консервативного устрою усталених традицій настільки великий, що мало кому з найвидатніших умів цього часу вдається перебороти забобони довкілля та гнітючого впливу релігійних, соціальних та політичних норм. Центром швейцарського Просвітництва поступово стає Цюрих. Саме тут розгортається діяльність Й.Я. Бодмера та Й.Я. Брейтінгера, значення якої вийшло за межі країни. До цього періоду належать роки діяльності Йоганна Генріха Песталоцці, що узагальнив свій багатий педагогічний досвід теоретично у творах «Лінгард і Гертруда», «Як Гертруда вчить своїх дітей», «Лебедина пісня» та ін. У його працях спостерігається великий вплив Руссо, особливо ідея зосередження головної уваги на особі вихованця як центральної точки всіх виховних дій

Реалізм у Швейцарії відзначається суттєвим відривом від діалектної творчості на наддіалектні та літературні норми німецької мови. Чималий внесок у зображення тогочасних реалій в літературі зробили Готфрид Келлер, Альберт Біциус (псевд. Єремія Готхельф),Йоханна Спірі, Карл Фрідріх Георг Шпіттелер (псевд. Карл Фелікс Тандем) та ін.

Після 1920-х років література Швейцарії намагається влитися до загальних терендів європейської літератури, вбачаючи проблему низької популярності у пануючому в суспільстві консерватизмі. Утім прихід до влади націоналістів, фашистів, а потім комуністів, що контролювали літературні віяння, а також запропонована політика «духовної оборони Швейцарії» надовго віддалили ці перспективи аж до 1960-х років.

Одним з найвидатніших майстрів слова ХХ ст. по праву вважають Германа Гессе (1877–1962) – уродженця Німеччини, що емігрував до Швейцарії (1912) та отримав там громадянство (1923). Твори Гессе просочені глибоким психологізмом. Він прагнув осягнути внутрішній світ особистості, укладеної в рамки умовностей цього світу. Найбільш відомі його романи «Сіддхартха», «Степовий вовк», а також «Гра в бісер» (Das Glasperlenspiel) – останній роман і magnum opus германо-швейцарського письменника. Книга процитована в переліку творів, за які письменник отримав Нобелівську премію у 1946 р.

Фрідріх Дюрренматт (1921–1990) – швейцарський романіст і драматург. У його творчості простежується сильний вплив філософії німецьких емігрантів, змушених утікати до Швейцарії внаслідок приходу до влади нацистської Німеччини. Розкішний «барочний» гумор Дюренматта вносить «свіжу нотку» у песимістичний погляд на людину в літературі другої половини ХХ ст.

Макс Рудольф Фріш (1911–1991) – швейцарський прозаїк, драматург і публіцист, що підпав під той же самий вплив, що й Дюрренматт. Утім письменник більш іронічний і не чужий духу екзистенціалізму.

Поняття «національної швейцарської літератури» в історії нерідко ставиться під сумнів, оскільки багато швейцарських письменників ставали і стають учасниками літературного процесу сусідніх країн (Німеччини, Франції, Італії). Крім того, зважаючи на історичну багатомовність країни та функціонування окремих діалектних форм в межах кожного з мовних регіонів, радше варто говорити про німецько-, франко-, італо- та ретороманськомовну літературу, а також літературу на місцевих говірках.

Франкомовна література на території Швейцарії має не менш багату історію, ніж німецькомовна, утім відомості про неї аж до періоду Реформації украй уривчасті. З розгортанням реформаційної діяльності у Швейцарії разом з політичним активізується літературне життя. На цій ниві відзначилися відомі мислителі та діячі Жана Кальвін, Жан-Жак Руссо, Мадам де Сталь, Бенжамен Констант тощо.

У подальшому до когорти швейцарських франкомовних авторів увійшов ШарляФердинанд Рамю (1878–1947), чиї романи описують життя селян та альпійських жителів. У Франції також зробили собі кар’єру Блез Сандрар (1887–1961) та Жак Шессе (1934–2009).

Серед письменників ХХ ст., чия творчість стала відомою за межами Швейцарії, Коріна Бій, Ніколя Бувьє, Моріс Шаппаз, Філіп Жаккотте, Жанна Ерш, Анна Кюнео, Іветта З’Грагжен, Аліса Ріва та ін.

Історія італомовної літератури Швейцарії починається з приєднання до конфедерації двох італомовних кантонів – Тічино та Граубюнден, – у 1803 році. До цього літературна діяльність передусім полягала здійсненні перекладів з інших мов.

Італомовні письменники Швейцарії, як правило, підтримують тісний зв’язок зі своїми колегами з Італії і добре відомі у ній, навіть, краще, ніж у рідній Швейцарії. Найвидатнішим з них є поет та прозаїк Франческо К’єза (1871–1973), що продовжив традиції італійського поета Д. Кардуччі.

Сучасник К’єза – Джузеппе Цоппі (1896–1952) зробив собі ім’я «Книгою Альпів». Під час Другої світової війни у м. Лугано діяв італійський літературний гурток під керівництвом італійця Джована Баттісти Анджолетті (1896–1961), який привніс нові ідеї у швейцарську італійськомовну літературу.

Першим ретороманським літературним текстом вважається «Пісня війни в Мюсі» 1527 р. авторства Йоганна Траверса (1483–1563). Приблизно до середини ХХ ст. літературне виробництво обмежувалося релігійними та теологічними текстами, театральними п’єсами, сценаріями ін.

«Ретороманська Хрестоматія» Каспара Декуртінса (1855–1916) – це найважливіша антологія ретороманської літератури, зібрання казок, саг, народних пісень та народних п’єс, що існували до кінця XIX ст. лише в усній формі. У цей період, починаючи з округу Сурсельва, література стає важливим інструментом захисту ретороманської селянської ідентичності, передусім у боротьбі з італійським іредентизмом.

У ХХ ст. поступово спостерігається модернізація ретороманської літератури, відхід від домінування діалектних форм її мовного оформлення в бік стандартизації, зміст фокусу від традиційних цінностей та тем села. Із заснуванням у 1919 р. організації, що виступає за збереження та вивчення ретороманської мови Lia Rumantscha, розповсюдженням радіо та телебачення почався справжній міжрегіональний розвиток мови. Більше 90% опублікованих до 2012 р. ретороманських романів побачили світ лише після 1950 р.

Сьогодні письменники з усіх куточків Швейцарії, незалежно від мовної приналежності, входять до об’єднання письменників Спілка авторів Швейцарії. Спілка не є регулюючим органом або фондом, а ставить собі за мету об’єднання усіх письменників у національному масштабі.

Поняття «австрійська література», як і «швейцарська література», з другої пол. XVIII ст. залишається дискусійним. Проте приводом дискусій є не багатомовність країни, а постійна мінливість та нестабільність її кордонів впродовж історії та остаточний перерозподіл територій Європи після падіння династії Габсбургів. Переважна частина творів, що традиційно відносять до «австрійської» літератури, написана німецькою мовою. Тим не менш, у межах історичних територій Священної Римської і Австро-Угорської імперій проживали автори, що писали іншими мовами.

За часів Раннього Середньовіччя поетична спадщина Австрії мала переважно усну форму, тож значний її шар не дійшов до наших днів. Окремі її твори, часто дуже різнорідні, поміщено у т.зв. збірних манускриптах, як-от Wiener Hundesegen, Altdeutsche Genesis та Millstätter Handschrift. З розвитком освіти і культури при монастирях набирає обертів релігійна література.

Мінезанг та героїчний епос зазвичай відносять до німецької середньовічної літератури, хоча багато відомих авторів, як-от Вальтер фон дер Фогельвейде, мали безпосереднє відношення до Австрії.

У XV ст. в річищі загальноєвропейських тенденцій в Австрії визначальною стає література гуманізму. Першими активними фігурами цієї течії стиролі стали ерцгерцогиня Австрійська Елеонора Шотландська та Микола Кузанський – єпископ Бріксенський.

За епохою Відродження настали часи протистояння реформатської (Йоахім Маґдебурґ) та контрреформатської (Якоб Ґретсер, Конрад Феттер) літератури.

За часів бароко поширеними формами в прозі стають буколічні, політичні й шахрайські романи, а в поезії – сонети та епіграми. Прикладами барокової епічної поезії можуть слугувати лицарські та шахрайські романи Йоганна Беера з нетиповим для того часу переходом від символічності до реалізму у зображенні дійсності. Крім того, епоха відзначилася значним розвитком театрального мистецтва та драматичних літературних форм.

За доби Просвітництва в рамках політичного курсу Марії Терезії «модернізувати державу» скорочуються сфери компетенції церков та слабшає цензура. В результаті можливість проявити особисту позицію письменника сприяла значному росту кількості публікацій.

На противагу Німеччині, у Австрії ідеї романтизму не знайшли особливого поширення. До нечисленних представників цього напрямку належали Йозеф Крістіан Цедліц (1790–1862) та Йоганн Непомук Фоґль (1802–1866). На тексти останнього писали музику Франц Шуберт та інші композитори.

Паралельно з романтизмом в Австрії, з одного боку, розвивається напрямок бідермаєра, а з іншого, – австрійський класицизм. Головними представниками бідермаєра вважаютьФранца Грильпарцера (1791–1872), Йоганна Непомука Нестроя (1801–1862),Фердинанда Раймунда (1790–1836), Ніколауса Ленау (1802–1850) та Адальберта Штіфтера (1805–1868). Реалізм і натуралізм у літературі Австрії представлений іменамиМарі фон Ебнер-Ешенбах (1830–1916), Фердинанда фон Заара (1833–1906), Людвіга Анценгрубера (1839–1889) і Петера Розеггера (1843–1918).

Однак по-справжньому на світовий рівень австрійська література вийшла на початку XX ст. До когорти письменників зі світовим ім’ям увійшли Франц Кафка, Роберт Музіль, Стефан Цвейг та Йозеф Рот.

Незважаючи на багату і славну історію, Австрійська література може похвалитися лише одним Нобелівським лауреатом 2004 р.– Ельфрідою Єлінек (1946 р.н.).

Витоки власне ліхтенштейнської літератури також сягають Середньовіччя. Першим ліхтенштейнським мінезингером вважається Генріх фон Фрауенберг Молодший (1257–1314), лицар-мінезингер зі швейцарського кантону Граубунден, що оселився у м. Бальцерс. Пять з його пісень представлені у відомому Манесському Кодексі.

На цьому традиція ліхтенштейнської літератури переривається на кілька століть, практично не розпочавшись.

Початок справжньої історії літератури Ліхтенштейну пов’язують з творчістю старовинного роду Яухів зі швейцарського кантону Урі. Зокрема перу Якоба Йозефа Яуха (1802–1859) належить поезія Oberst am Deutschen Rhein («Високо-високо на Німецькому Рейні»), що стала народним гімном Ліхтенштейну, а пізніше і праосновою національного гімну.

Головною ознакою ліхтенштейнської літератури є відтворення місцевої тематики і проблематики. Саме тому одним з улюблених жанрів у видавничій практиці ліхтенштейнців здавна є легенди та перекази. Вони мають важливе значення для формування почуттів патріотизму та звернення до культурного надбання свого народу. Так, у 1847 р. відомий швейцарський педагог і мислитель Петер Кайзер опублікував кілька історичних переказів у своїй знаменитій «Історії князівства Ліхтенштейн», а збирач переказів з Австрії Франц Йозеф Вонбун видав збірник на місцевих діалектах «Народні перекази з Форарльберга», до складу якого увійшло декілька текстів з переказами про Ліхтенштейн.

На відміну від сусідніх країн, на межі XIX–XX ст. у ліхтенштейнців формується державна самосвідомість, і тому модерністські віяння не справили істотного впливу на тогочасну літературу країни. Ліхтенштейнців передусім хвилює традиція, пошуки коренів, тож головним стрижнем розвитку словесності стає властивий романтизму інтерес до фольклору. Так, на початку ХХ ст. свої записи публікують перші збирачі власне ліхтенштейнських легенд та переказів: один із засновників Ліхтенштейнського історичного союзу, лікар і політик Альберт Шедлєр (1848–1922) і історик, публіцист і педагог Ойген Ніпп (1886–1960). У наступні роки несумнівний внесок до цього фонду зробили видання переказів під упорядництвом поетаГанса Фрідріха Вальтера та вчителя з м. Вадуц Отто Зегера.

У 2001 р. в Ліхтенштейні почав функціонувати Будинок літератури. Він має статус літературної спілки, до завдань якої входить підтримка і пропаганда сучасної ліхтенштейнської літератури. Зокрема його діяльності завдячує вихід місцевої продукції на міжнародний книжковий ринок, у результаті чого європейську популярність отримали ліхтенштейнська поетеса Клодін Кранц, наймаститіший письменник країни Міхаель Донхаузер, майстер ліричної прози Ірен Нігг, поет і новеліст Герхард Бек, кабаретіст і драматург Матіас Оспельт, поет і художник-графік Гансйорг Квадерер, прозаїк та есеїстШтефан Шпренгер.

Крім цих літераторів на сторінках видань німецькомовних країн-сусідів з’являються імена й інших вихідців з Ліхтенштейну (Норберт Хаас, Роза Негеле, Петер Гільген, Луїс Фогт, Крістіан Кіндлє, Густав Кауфман, Еві Кліманд, Арно Ері, Ганс-Йорг Райнбергер, Юрген Шремзер, Зігі Шеррер, Піо Шурті та ін.).

Однією з визначних рис сучасної літератури Люксембургу, що балансує на історико-географічному зіткненні романської та німецької культур, є її багатомовність. Найпоширенішою є німецькомовна література, що представлена переважно прозою; франкомовна література (переважно поезія) є менш популярною, проте високо шанованою за кордоном, а література люксембурзькою мовою задовольняє попит переважно місцевого населення. До наукового обігу уведено термін «Luxembourgensia», що позначає увесь обсяг творів люксембурзьких авторів, виданих у межах та поза межами країни, а також будь-які зарубіжні видання, що мають відношення до Люксембургу.

Однією з небагатьох пам’яток середньовічної люксембурзької літератури є т. зв. Марієнтальський кодекс (Codex Mariendalensis). Манускрипт містить 5963 віршованих рядків і написаний на одному з мозельсько-франкських діалектів, дуже схожому на сучасну люксембурзьку мову. Він присвячений історії графині Йоланди, яка залишила розкішне життя у замку Віанден і прийняла чернецтво.

Народження люксембурзької національної літератури (люксембурзькою мовою) припадає на першу половину XIX ст. До цього часу місцевий діалект німецького походження з численними запозиченнями з французької функціонував лише у побуті. Статус мови діалект отримує після того, як уперше в історії герцогства ним скористалися автори для створення художньої літератури.

Перший твір люксембурзькою мовою – це збірка поем успішного математика за фахом і поета за покликанням Антуана Мейера (1829). Класиками літератури вважаються представники наступного покоління письменників: драматург Едмон де ла Фонтен (1823–1891), що писав під псевдонімом, Мішель Лєнц (1820–1893) – автор національного гімну, а також Мішель Роданж (1827–1876) – творець сатиричної поеми «Ренерт-Лис» (Rénert).

Обсяги літератури німецькою та французькою мовою цього періоду значно поступаються творам люксембурзькою мовою. Автором першого франкомовного роману став Фелікс Ті(1830–1855); німецькою мовою на люксембурзькі теми писав драматург та поет Ніколаус Вельтер (1871– 1951), поет і письменник Батті (Жан-Батист) Вебер (1860–1940). У подальшому за межами країни творили та добилися слави Норберт Жак (1880–1954) таАлександр Вікер (1893–1983).

Післявоєнний період у країні відзначився появою романістичної літератури французькою і ліричної поезії німецькою мовами. З 1950–1960-х рр. поступово складається шар сучасної літератури Люксембурга: спершу німецько- та франкомовної, а з 1980-х і люксембурзькою мовою (передусім романи Гі Ревеніга та Роджера Мандершайда).

7.3. Образотворче мистецтво.

 

Для шляхів розвитку образотворчого мистецтва Швейцарії, як і всієї культури країни, особливе значення мали географічні особливості країни, розташованої безпосередньо між Францією, Німеччиною та Італією. Утім, постійно знаходячись під впливом сусідніх країн, швейцарці, у свою чергу, робили свій внесок в художню культуру своїх сусідів, а також переймали найкраще від німецьких, французьких та італійських художників, які тривалий час жили і працювали в Швейцарії.

За доби романтизму першочергового значення в образотворчому мистецтві надавалася краса природи у її дикому і первозданному стані, що відображено в роботах Каспара Вольфа, Йоганна Генріха Генрі Фюзелі, Франсуа Діде і Олександра Калама. ПейзажіАрнольда Бекліна і Фердінанда Ходлера, виконані в дусі символізму, подібно до натуралістичних сцен сільського життя Альберта Анкера, натхненних цією ж течією, знаменують собою перехід до нових напрямків живопису.

Художник Антон Граф, який служив при саксонському дворі, був одним з найбільш затребуваних німецьких портретистів і знаковою фігурою у живописі XVIII ст. Як і Граф, художник і гравер Адріан Цингі відкриває світові саксонську Швейцарію як мотив у живописі. Своєю творчістю він сприяє зародженню романтичної школи ландшафтного живопису в Німеччині.

Швейцарський живопис кінця XIX ст. вирізняється різноманітністю течій, але, як і раніше, провідне місце в ній займають пейзажі, про що свідчать роботи Джованні Джакометті, Пауля Клеє, Куно Амье і Фелікса Валлоттона.

У 1916 р. при цюрихському «Кабаре Вольтер» зародився авангардистський рух «дадаїзм». Його представниками були Хуго Балль, Еммі Хеннінгс, Жан Арп, Софі Тойбер-Арп і Трістан Тцара. Дадаїзм, що з’явився як реакція на жахіття Першої світової війни, передбачив виникнення течії «баухаус», яке дуже яскраво проявилося в творчості Йоганнеса Іттена і Пауля Клеє.

У 40-х рр. ХХ ст. в Цюріху митець Макс Білл заснував напрямок «конкретне мистецтво». Після Другої світової війни багато швейцарських художників здобули світову популярність, як наприклад, гіперреаліст Франц Герч, абстракціоніст Рольф Ізелі, сюрреаліст Мерет Оппенгейм, літограф Ганс Ерні і художники-скульптори Дітер Рот і Даніель Сперрі.

Кінець ХХ ст. ознаменувався появою нового покоління швейцарських художників, таких якДжон Армледер, Сільвія Флері, Пітер Фішлі і Девід Вайс, Роман Зігнер, Піпілотті Ріст іТомас Хіршхорн. Вони відійшли від суворої форми зображення на полотні і стали використовувати у своїх роботах відеозаписи, колажі або складання різних предметів.

Головні художні скарби Австрії зібрані в музеях Відня: палаці Шенбрунн – резиденції австрійських імператорів, Галереї Альбертіна і Музеї історії мистецтв. В самій же історії образотворчого мистецтва країни виокремлюється діяльність декількох базових напрямків.

Дунайська школа живопису – це умовна назва групи живописців і графіків Південної Німеччини і Австрії першої половини XVI ст., які відкривали у своїй творчості жанр пейзажу. Територіально вони проживали в Баварії, Австрії, вдоліне Дунаю, між містами Пассау, Регенсбург, Кремс, Лінц, Зальцбург і Відень. Засновником Дунайської школи є Лукас Кранах Старший, а головою вважають Альбрехта Альтдорфера. Яскравим представнико школи також вважають Вольфа Губера, а також школу представляють низка робіт Ганса Зебальда Лаутензака та Августа Хіршфогеля.

Віденський сецесіон – це спілка митців з м. Відень, що згрупувала яскравих представників австрійського «модерну». Лідером і ідейним натхненником напряму став живописець і декоратор Густав Клімт (1862–1918), який створив власний вишукано-декоративний стиль з елементами декадентського символізму. Характерні риси «сецессіонстілю»: для живопису – мозаїчна багатобарвність і витончена орнаментальність (Г. Клімт); для графіки – геометрична ясність малюнка при його загальній вільній декоративності (Г. Клімт, К. Мозер, Й. Ольбрих, Й. Хофман); для архітектури – чіткість об’ємів, ритмічна впорядкованість, лаконічність декору, раціональність композиційного і конструктивного рішень (О. Вагнер, Й. Ольбрих, Й. Хофман).

Віденська школа фантастичного реалізму – різновид так званого «фантастичного мистецтва» кінця XIX ст. у Західній Європі. Фантастичне мистецтво пов'язують з роками творчої діяльності письменників Жюля Верна і Герберта Велса. Але воно мало своє місце і в творах художників задовго до появи фантастичної літератури. Засновником школи у 1948 р. став Ернст Фукс; відомими представниками стали Рудольф Хауснер, Вольфганг Хуттер, Арік Брауер, Антон Лемден, а пізніше й Маті Кларвейн, Джофра Босхарт та Дітер Шветрбергер.

Віденський акціонізм – це радикальний мистецький рух, пов’язаний з діяльністю групи австрійських художників 1960-х. Рання творчість групи охоплювала грубі асамбляжі і живопис дії, від яких вони швидко перейшли до екстремальних і провокаційним перформансів. До найвідоміших представників належать Гюнтер Брус, Отто Мюль, Герман Нітш, Рудольф Шварцкоглер та Петер Вайбель.

На жаль, світ знає мало імен ліхтенштейнців, що відзначилися на ниві живопису та образотворчого мистецтва. Серед представників сучасності достатньо відомими у свої напрямках є живописець і графік Йозеф Шедлер, митець, живописець, скульптор та архітектор Егон Райнбергер, живописець, архітектор, журналіст та письменник Фабіо Корба, дизайнери-скульптори Ліліан Хаслер, Егон та Готтфрід Хілті.

Тим не менш, у країні полюбляють та високо цінують світові традиції та новітні тенденції зображальних жанрів. Передусім збереження цих традицій пов’язане з функціонуванням державного Музею мистецтв Ліхтенштейну у м. Вадуц.

1967 р. Ліхтенштейн отримав у дар десять картин, які стали основою Державного зібрання мистецтва. Першим куратором колекції був призначений ліхтенштейнський історик, митець і політик Георг Малін. Він розширив колекцію творами сучасного мистецтва з інших країн.

Сьогодні в музеї можна познайомитися з полотнами великих майстрів: Рембрандт, Ван Дейк, Рубенс, Леонардо да Вінчі. Зібрана рідкісна колекція картин, що налічує 1500 полотен живописців. У музеї представлена окрема експозиція, присвячена історії, географії та біосфері князівства Ліхтенштейн. Державна картинна галерея також містить частину колекції мистецтв княжого дому Ліхтенштейні, що збиралася протягом декількох їх правління, а перші її полотна відносяться до XVII ст.

Крім того, особливий акцент музей робить на виставки сучасних творів мистецтва: скульптур, картин та інсталяцій. До музейного комплексу міста відносять дві старі будівлі і новий корпус (2000 р.), Музей пошти Ліхтенштейну, а також окремий корпус, розташований у високогір’ї комуни Шелленберг.

В образотворчому мистецтві Люксембурга збереглися німецькі та ірландські традиції. Образотворче мистецтво XIX ст. розвивалося під французьким впливом (портрети та пейзажіЖана Батіста Фрезе, романтичні пейзажі Матіаса Кірша), а на початку минулого століття живопис зазнав впливу німецького експресіонізму і французького фовізму, що привнесли новизну у творчі стилі художників. Так, провідними мотивами творчості найвидатнішого художника країни Йозефа Куттера (1894–1941) стали людська драма, біль і пристрасть, прірва між багатством та бідністю. У творах сучасних художників (В. Кесселер, Ж. Пробст, М. Хофман та ін.) помітний впливи Матісса, Пікассо та інших французьких майстрів.

У Люксембурзі є кілька відомих музейних комплексів. Найвідомішим музеєм Великого герцогства є Національний музей історії і мистецтва.

7.4. Музичне надбання.

 

Швейцарська народна музика виникла внаслідок взаємодії культур племен гельветів і ретів, що заселяли територію Швейцарії у II ст. до н. е. У V-VI ст. швейцарська музика зазнала впливу алеманів і бургундів, проте професійна швейцарська музика зародилася у X ст. в монастирях, де розвивалася літургійна музика.

Починаючи з XIII ст. у пісенному фольклорі деяких регіонів Швейцарії виділяються патріотичні, антифеодальні пісні, а також більшої популярності набувають пастуші наспіви. У період Середньовіччя носіями світської музики в Швейцарії були мінезингери.

Традиційна швейцарська музика – це музика Альпійських гір як невід’ємна частина сільської культури. Вона виконується під акомпанемент альпійського рогу, швейцарського акордеона та цимбалів. Важливу роль у музичній культурі займає й по наш час співочий жанр альпійських горян – йодль. У стародавні часи йодль виконували пастухи, щоб підкликати худобу і перегукуватися зі своїми товаришами з сусідніх альпійських лук. Сьогодні в усіх регіонах Швейцарії досі функціонує велика кількість ансамблів, хорів трубачів, духових оркестрів і хорів фольклорної музики.

В епоху Реформації в Швейцарії розвивалося нотодрукування, проте достатньому розвиткові класичної музики на території Швейцарії заважали постійні гоніння іноземної музики в результаті дій радикальних кальвіністів. Швейцарія виявилася в стороні від перетворень, що відбулися в музичній культурі Італії, а потім в інших західноєвропейських країнах у XVI–XVII століттях. Швейцарські композитори, не бачачи для себе майбутнього на батьківщині, їхали за кордон.

Музична культура в німецьких кантонах була тісно пов’язана з німецькою культурою, адже в Німеччині отримували освіту багато швейцарських музикантів (наприклад, Й.І. Рафф), а також самі німецькі композитори робили внесок у розвиток швейцарської музики. Найвизначніші швейцарські композитори кін. XIX – поч. XX ст. – це Ф. Хегар, X. Хубер, О. Барблан, Ф. Клозе, Й. Лаубер.

На початку XX ст. сформувалися три «табори» прихильників німецької, французької та італійської музичних культур. З 1910-х рр. рівень швейцарської музичної культури значно підвищився завдяки перебуванню у нейтральній Швейцарії відомих композиторів під час світових воєн. У їх числі – І.Ф. Стравінський, Ф. Бузоні, Е. Лєві, Ф. Ярнах, С.В. Рахманінов, Г. Шерхен, Р. Штраус, Б. Мартіну та ін.

У числі найбільш відомих швейцарських композиторів і диригентів – Йозеф Йоахім Рафф,Ернест Блох, Ернест Ансерме, Отмар Шек і Артюр Онеггер. Два провідних діючих оркестри на сьогодні – це Оркестр франкомовної Швейцарії (м. Женева) і Оркестр Тонхалле (м. Цюрих). На додачу, у багатьох містах існують власні оперні театри.

Серед сучасних музикантів, на яких чекав великий успіх в Швейцарії і за її межами, можна відзначити Стефана Ейхера, групу Gotthard, групу Krokus, Міхаеля фон дер Хайде, Андреаса Фолленвайдера, ді-джея Бобо, ді-джея Антуана, Еріка Трюффаза, репера Стрес, Хайді Хеппі, Софі Хангер і Бастіана Бейкера.

Витоки австрійської музики сягають перших століть нашої ери. Вона розвивалася у постійному симбіозі з музичною творчістю інших народів, чиї території спочатку прилягали, а потім входили до складу імперії Габсбургів.

Носіями вітчизняних традицій у попередні століття були мандрівні співці шпільмани (Spielmann, m > spielen «грати» + Mann «людина») і ваганти (лат. vagantes – ті, що мандрують), а найважливішими центрами музичної культури поступово ставали монастирі, які сприяли розвитку хорового співу в школах і виникненню народних релігійних театралізованих вистав.

З XII–XIII ст. розвивається музична культура при дворах тирольских і штирійських герцогів, у резиденції Бабенбергів у Відні, а також поезія мінезингерів. Найвидатнішими з них на території Австрії були Вальтер фон дер Фогельвейде, Нейдхарт фон Ройєнталь таТангейзер, що спиралися у своїй творчості на народну пісню.

В епоху Відродження (XIV–XVI ст.) розвивається домашнє музикування, виникають численні хорові та інструментальні придворні капели. Сучасний Віденський хор хлопчиків з 1498 р. залишається одним з найвідоміших хорів хлопчиків у світі. Відомий своїм надзвичайно високим вокальним стандартом, хор співпрацював з музикантами, включаючи Вольфганга Амадея Моцарта, Антоніо Кальдара, Антоніо Сальєрі і Антона Брукнера.

Початок XVII ст. став епохою інтенсивного розквіту сценічної музики у тісній кооперації з театральним мистецтвом. Поступово формуються міцні традиції австрійської опери. Віденська державна опера сьогодні – це найбільший оперний театр Австрії, центр світової музичної культури, місце проведення відомого на увесь світ Віденського балу.

Чільне місце серед «подарованих» Австрією людству геніїв, безумовно займає один з представників Віденської класичної школи композитор Вольфганг Амадей Моцарт, який прожив коротке, але яскраве життя генія (1756–1791).

Не менш значний внесок у розвиток класичної музики вніс Франц Йозеф Гайдн (1732–1809), інструментальні твори та симфонії якого виховали не одне покоління яскравих талановитих музикантів.

Завершальний етап у розвитку віденського симфонізму пов’язаний з творчістю Людвіга вана Бетховена (1770–1827), який з 22-річного віку зв’язав свою долю з австрійською столицею. Подібно до Гайдна і Моцарта, Бетховен охопив у своїй творчості усі жанри симфонічної і камерної інструментальної музики, оперу, ораторію, балет та пісню. Найбільш близькою йому областю стала симфонія.

До «еліти» класичної музики світу також заслужено відносяться:

1. ) композитор, піаніст, педагог і диригент Ференц Ліст (1811–1886), що по праву вважався найвизначнішим піаністом XIX ст. і залишив у спадок нащадкам 647 творів;
2. ) творець оперного напрямку Крістоф Віллібальд Глюк (1714– 1787), який написав понад 50 опер, інтермедій і балетів;
3. ) Франц Петер Шуберт (1797–1828), визнаний посмертно завдяки незабутнім по вдумливості понад тисячі музичних творів, серед яких понад 600 пісень, дев’ять симфоній, велика кількість творів камерної та літургійної музики;
4. ) Леопольд де Мейер (1816–1883) – піаніст, що писав і виконував віртуозні п’єси;
5. ) відомий кожному піаністу Карл Черні (1791–1857), без етюдів для фортепіано якого не обходяться ані початківці, ані досвідчені майстри.
6. Завершує пантеон австрійських музичних геніїв «король» вальсів Йоганн Штраус (–1899), який разом зі своїм батьком і братами підняв танцювальну музику на рівень симфонічної. Штраус залишив після себе 168 вальсів, 117 польок, 73 кадрилі, 43 марші, 31 мазурку, 15 оперет, комічну оперу і балет.

Окрім класичної музики австрійська культура славиться народними традиціями. Музичним «братом» швейцарського йодля вважають віденський дудельн. Ще у XVII ст. на територіях віденських районів Оттакрінг та Гернальс селилося чимало вихідців зі Штирії, чий сільський пісенний фольклор знайшов своє відображення в жанрі Віденської пісні. Остаточно спів дудельн став популярним у XIX ст., коли вокальні колективи з Тіролю передавали віденським обивателям усю тугу за альпійською романтикою та природою.

Головною відмінністю дудельна від йодля є акомпануючі музичні інструменти, як-от кларнет, гітара або акордеон. Часто дудельн використовується під час виконання ліричних Віденських пісень у приміщеннях, на відміну від альпійського йодлю, що переважно лунає у горах під відкритим небом.

Інший типовий для Відня музичний жанр – шраммель-музика. Її «праотцями» вважають Йозефа і Йогана Шраммель – музикантів з Вальдфіртеля, які зі своїм маленьким ансамблем наприкінці XIX ст. користувалися великою популярністю у віденських ресторанах і хойрігерах. Шраммель-музиці властивий злегка «плаксивий» настрій, який, тим не менш, «пожвавлюється» аранжуванням, властивою шансону.

Музика Ліхтенштейну, як і інші культурні аспекти країни, знаходяться у тісному симбіозі з австрійською, німецькою та швейцарською. Найвідомішим музичним уродженцем країни вважають Йозефа Райнбергера (1839–1901) – наставника німецького композитора Е. Хумпердінка і друга Ференца Ліста.

Незважаючи на відсутність гучної музичної історії, Ліхтенштейн має свою потужну музичну традицію, адже ліхтенштенці – надзвичайні цінителі музики, яку вони створюють самі.

У країні функціонують музична школа та міжнародна музична академія, що поряд з симфонічним оркестром та оркестром Ліхтенштейн-Верденберг є представниками класичного напрямку в музиці.

У Ліхтенштейні функціонують 24 дорослих та 12 дитячих та юнацьких хорів, що кожні два роки представляють свої уміння на Державному пісенному конкурсі.

Спілка блюз та рок-виконавців об’єднує більше, ніж 60 гуртів та сприяє організації та проведенню джазових, блюз, рок та інших фестивалів сучасної музики.

Свої традиції в Ліхтенштейні має також оперета. Впродовж сорока років оперети м. Вадуц та м. Бельцерс дарують своїм шанувальникам високоякісні вистави. Крім того, з 1997 р. музичні вистави на своїх підмостках пропонують опера м. Вадуц та Liechtenstein Musical Company.

Музичні традиції на теренах Великого Герцогства Люксембург сягають до галло-римського періоду. Про цікавість до музики свідчать знайдені мозаїки цього періоду з мотивами гри на музичних інструментів, а також письмові свідчення тогочасних поетів. З VIII ст. абатство Ехтернах стало важливим центром церковної музики.

Після утворення Великого Герцогства у 1815 р. інтерес до музики у країні, що була переважно представленою патріотичними мотивами у виконанні військових оркестрів.

Протягом XIX ст. з’являються перші духові Капелли, оркестри та хори, розгортається діяльність духових оркестрів та хорів, що виконують вокальні короткі композиції за авторством Йозефа Александра Мюллера, Луї Байта, Еміля Боереса та Густава Канта.На сьогодні у герцогстві функціонують кілька професійних оркестрів та ансамблів. Серед Філармонійний оркестр Люксембургу, безсумнівно, є одним з найважливіших культурних представників Люксембургу на міжнародній арені.

Одним з найвпливовіших і різнобічних музикантів в історії Люксембурга був Лоран Менагер (1835–1902) – національний композитор, хормейстер, органіст і вчитель, засновник національного хорового об’єднання Sang a Klang.

Іншою постаттю у світі класики вважають Жана-Антуана Ціннена (1827–1898) – люксембурзького композитора і диригента, автора музики до гімну Люксембургу.

Сьогодні у країні активно діє Національна федерація музики. Іншим важливим інститутом є Люксембурзька консерваторія, де щороку навчаються близько 2 600. Щорічні фестивалі музики охоплюють Echternach Music Festival (м. Ехтернах), Rock um Knuedler (м. Люксембург) та ін.

 

7.5. Театр, кіно, фестивалі.

 

Швейцарія має давні та багаті театральні традиції. Свої знамениті театри мають Базель, Берн, Цюріх та Женева. Більшість п’єс і постановок Швейцарії мають місцеві мовні корені, але Фрідріху Дюрренматту, наприклад, вдалося вийти за ці вузькі рамки, отримавши світову популярність драматурга.

У похмуру епоху нацизму Драматичний театр Цюріха був важливим театральним центром, де чимало німецьких біженців (письменники, режисери і актори) грали або ставили вистави. Два найбільш видатних післявоєнних драматурга країни – Макс Фріш і Фрідріх Дюрренматт, – уперше ставили свої п’єси саме у цьому театрі.

У франкомовній частині Швейцарії працює Театр Віді-Лозанна, який є невід’ємною частиною системи професійного театру Франції. Театри Женеви – великий Женевськийтеатр комедії і малі театри типу Форум Мейран – переважно ставлять п’єси сучасних авторів. Серед поціновувачів опери популярний Великий театр Женеви.

У кантоні Тічино, а так само в областях Швейцарії, які говорять на ретороманською мовою, так само існують розвинені театральні традиції. У кантоні Тічино клоун Дімітрі відкрив свій власний театр та театральну школу. У ретороманській частини Швейцарії нещодавно виниктеатр у замку Burg Riom, кантон Граубюнден – перший самостійний театр такого роду.

Опера і балет добре представлені в Цюріху, Женеві і Лозанні, де є свої оперні театри. У цих містах, а також у Базелі є професійні балетні ансамблі, найвідоміші з яких –Цюріхський балет Хайнца Шперлі і Балет Моріса Бежара у м. Лозанна.

Для швейцарського кінематографу характерна складність сюжету і експериментальне форми, часто це перешкоджає їх визнанням масовою глядацькою аудиторією. Розпочавшись з активного експлуатування канонічних образів альпійського ландшафту у міжвоєнний період (1918–1939), концепція «Духовної оборони» 30–40-х рр. ще більше підсилює національне спрямування в кінематографі, яке застосовується тепер як засіб для поширення і зміцнення швейцарських цінностей, зображуючи образ ідилічної країни, захищеної від насильства зовнішнього світу. Втративши свою актуальність після Другої світової війни, поступово з 60-х рр. починається ера «нового швейцарського кіно», що в подальшому перетворюється на засіб критики і, навіть, викриття конформізму і традиційних швейцарських міфів.

Найбільш яскраві представники цього покоління режисерів: Ален Таннер, Мішель Суттер, Клод Горетті, Даніель Шмід, Матьє Сейлер та ін.

Щорічно в Швейцарії відбувається безліч різних подій ділового, культурного і спортивного характеру, багато з яких відомі далеко за межами країни . Унікальну позицію серед всіх провідних кінофестивалів займає кінофестиваль Festival del film Locarno, що проводиться кожен серпень у м. Локарно, театрали зі всього світу з’їжджаються на фестиваль Zürich Theatre Spectacle, а провідних виконавців класичної музики збирають фестивалі Lucerne Festival та Zermatt Festival.

У вересні проводиться фестиваль вина у м. Мендрісіо (Тічино); до м. Женева запрошують історичне костюмоване свято Ескалада, Міжнародні змагання з кінного спорту та Автомобільний салон, Ярмарок антикваріату Броканте тощо.

Багаті тетральні традиції Австрії сягають Середньовіччя, коли при австрійських монастирях і абатствах ставилися містерії і літургійні драми. Сам Австрійський театр починає формуватися у XVI ст. – з часів становлення багатонаціональної австрійської держави. Сьогодні Австрія може задовольнити смаки будь-якого поціновувала мистецтва.

Королівський Бурґтеатр – другий у рейтингу найстаріших театрів Європи, найбільший німецькомовний драматичний театр у Європі та світі. У якості альтернативи до Бурґтеатру на прохання жителів Відня з’явився Фолькстеатр (букв. «народний театр»), одна зі сцен якого сьогодні використовується для постановок експериментального театру.

Театр у Йозефштадті є найстарішим зі збережених театрів австрійської столиці, чия історія пов’язана іменами Людвіга вана Бетховена, Ріхарда Вагнера, Йоганна Нестроя, Фердинанда Раймунда і Йоганна Штрауса-старшого.

Оперне мистецтво Австрії найвигідніше репрезентують конкуруючі між собою Театр Ан-дер-Він (букв. «театр на р. Відень») та Віденська державна опера. Крім того на підмостках цих театральних установ також з’являються мюзикли та балети за участю артистів міжнародного класу.

Віденський концертхаус – один з найвідоміших концертних майданчиків світу, де класична музика звучить поряд з джазом та роком.

В епоху німого кіно, Австрія була одним з провідних кінопродюсерів. Багато австрійських режисерів, акторів, письменників і кінематографістів також працювали в Берліні. Найбільш відомим з них був Фріц Ланг. Унаслідок аншлюсу з нацистською Німеччиною багато австрійських митців емігрували до Сполучених Штатів. У післявоєнні роки Австрія поступово відновлює довоєнний стан кіноіндустрії, проте вже в умовах жорсткої конкуренції з Берліном та Голівудом, що призводить до «відтоку» талантів з країни.

До найвідоміших акторів сучасності, що мають австрійське коріння, відносяться Арнольд Шварценегер, Ромі Шнайдер, Оскар Вернер, Клаус Марія Брандау та ін. Напевно найвідомішим кіно серіалом австрійського виробництва є «Комісар Рекс».

Австрія зберегла величезну кількість старих сільських фестивалів, багато з яких мають ще язичницьке коріння. А вже за кількістю усіляких фестивалів класичної музики, оперного і театрального мистецтва в країні взагалі знайдеться мало конкурентів в світі. Серед найвідвідуваніших фестивалів Шубертіада, музичні фестивалі у м. Зальцбург, м. Брегенц та багатьох інших містах, Віденські фестивальні тижні, Штиріада, міжнародна винна виставка VieVinum та багато інших.

Найкращим театром Ліхтенштейну вважається Театр на Кіхплатц у м. Шан. Невеличкий театр-кабаре Schlösslekeller у м. Вадуц задовольняє смаки поціновувачів мюзиклів та оперет. Крім цих двох основних сцен в країні існує чимало аматорських театрів, що у своїх постановках пропонують власне незалежне бачення театрального і танцювального мистецтва. Любителі музики мають можливість відвідати Оперний театр у м. Вадуц або один з концертів, що влаштовує симфонічний оркестр Ліхтенштейну.

У країні відсутня як така традиція кіновиробництва, проте у ній щороку відбуваєтьсяФестиваль-кіноперегляд у м. Вадуц та Міжнародний кінофестиваль у м. Руґґель. До календаря свят та фестивалів у Ліхтенштейні також відносяться Національний день країни 15 серпня, винні дегустації, фестиваль кулінарії навесні і річні ярмарки восени. У літні місяці Князівство приймає численні музичні фестивалі різних стилів та напрямків.

Загалом, театральні постановки Люксембурга відзначаються широким спектром різномовних п’єс та стилів. Театр Люксембурга відзначається глобалізмом, тож він пропонує продукти міжнародних спільних виробництв. Найбільшою сценою театрального життя країни по праву вважають Великий театр міста Люксембург, проте популярність не втрачають й драматичний Театр Капуцинів, театр Еш-сюр-Альзетт, Національний театр Люксембурга, Театр Кентавра, Відкритий Театр Люксембурга, Культурно-мистецький центр Ноймюнстерського Абатства тощо. Поціновувачів музики збирають на своїх концертах Консерваторія Люксембурга, Концертний зал Ден Ательє та Філармонія Люксембурга.

Люксембург може похизуватися своїми власними потужностями з кіновиробництва. У середньому, країна за рік випускає 1–2 повнометражних і 6–0 короткометражних фільмів. Утім, переважно продуктами кіновиробництва стають результати співпраці з компаніями з інших країн. З початку 1990-х рр. у багатьох таких фільмах знімалися Джон Малкович, Ніколас Кейдж, Аль Пачіно та інші популярні актори. На даний час на території Люксембургу функціонують близько сорока продакшн-компаній різних масштабів і напрямків, двадцять з них працюють на міжнародному рівні. Також на території Люксембургу налічується чотири анімаційні студії.

Незважаючи на свої скромні розміри, щорічно Люксембург приймає три кінофестивалі, один з яких має міжнародний статус. Окрім численних музичних та танцювальних фестивалів, у країні гучно проводять релігійні свята, влаштовують масштабні гуляння з нагоди дня народження Великого Герцога, фестивалі вина, історичні фестивалі та реконструкції, ярмарки.