Треба відмитити, що важливою віхою у розвитку реальної євроінтеграції стала Угода про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі.
Так, 9 травня 1950 р. міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман, розвиваючи думку Черчілля про необхідність франко-німецького примирення, запропонував «поставити усе виробництво вугілля і сталі» у Франції та Німеччині під контроль спільного вищого органу в рамках організації, яка буде відкрита для участі інших країн Європи.
«Французький уряд пропонує передати під управління Вищого європейського органу все виробництво сталі й видобуток вугілля Франції та Німеччини в межах організації, яку відкрито для участі інших європейських держав».
Декларація Р. Шумана від 9 травня 1950 р.
Проголошена Декларація, безумовно, мала надзвичайно важливе значення для розвитку економічних відносин в Європі, однак політична значущість документу була набагато більшою, оскільки економічна інтеграція мала стати передумовою та першим кроком до створення європейської федерації.
У той же час, уряди ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів і Люксембурга в той же час заявили про свою підтримку пропозиції Шумана. На підставі цього і була підписана Угода про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі, яка набрала чинності 23 липня 1953 року після підписання в Парижі (Втратила чинність зазначена угода лише 23 липня 2002 р.).
У подальшому, важливою передумовою поглиблення і розширення євроінтеграції країн Західної Європи стало заснування Європейської Агенції з атомної енергетики (Євратом). Ініціатором активізації євроінтеграційних процесів виступив Жан Моне. Ідеї Ж. Моне були втілені у заснуванні ЄЕС і Євратому.
25 березня 1957 року в Римі, Франція, Бельгія, Нідерланди й Люксембург підписали два договори про заснування Європейського економічного співтовариства і Європейського співтовариства з атомної енергії. У цих угодах викладена правова та інституційна основа європейської інтеграції (рис 1.1).
Отже, план Шумана-Монне передбачав делегування (передачу) національними урядами частини свого суверенітету в чітко визначеній сфері Вищому керівному органу. Він мав складатися із представників держав членів, які однак, і на цьому слід зробити наголос, діяли незалежно від позиції своїх урядів і мали право приймати загальнообов’язкові для всіх державчленів рішення в межах своїх повноважень
Р. Шуман і Ж. Монне не просто висловили ідею щодо об’єднання Європи на федеративних засадах. Вони розробили цілісну концепцію реалізації своєї ідеї. Саме ця концепція отримала підтримку національних урядів і з наступними доповненнями, і уточненнями реалізується з того часу. Їх концепція європейської інтеграції була заснована на чотрірьох принципових положеннях.
По-перше, розбудова єдиної миролюбної Європи західноєвропейськими країнами на основі принципів демократії, ринкової економіки, соціального консенсусу, миру і рівноправного співробітництва.
По-друге, поступовість інтеграції. Визнання побудови федеративної Європи як кінцевої мети не означає негайного створення Сполучених Штатів Європи. Проголошена мета реалізується поступово. Спочатку інтеграційні ініціативи реалізуються у пріоритетних сферах співробітництва. Досягнення практичної солідарності держав-членів в цих сферах стане підставою для поширення об’єднавчого процесу на нові сфери життя.
По-третє, розбудова об’єднаної Європи має розпочатися з економічної сфери. Саме економічна інтеграції максимально відповідає нагальним потребам національних держав, буде сприяти зростанню добробуту європейських народів, а також не зачіпає такі болючі для забезпечення державного суверенітету сфери, як національна безпека, оборона та зовнішня політика. Отже, успіх економічної інтеграції мав стати у віддаленій перспективі прологом до політичної інтеграції.
По-четверте, успіх об’єднавчого процесу обумовлений створення правової бази інтеграції. Створювана організація влади мала поєднувати риси як міжнародної, так і наднаціональної організації. Її інститути повинні були отримати право видавати в межах своєї компетенції загальнообов’язкові правила і контролювати їх виконання. Отже, мова йшла про наділення національними урядами створюваного співтовариства окремими суверенними правами.
«Європа, яка складається з суверенних держав, сама по собі не здатна, при усій добрій волі їх керівників, приймати зважені рішення, які необхідні для загального блага. Однак усе стає можливим, якщо право приймати рішення отримають інститути, покликані піклуватися про спільні інтереси в рамках єдиних правил і на основі волі більшості»
Ж. Монне
Політичну та військову інтеграцію держав-членів мав забезпечити надзвичайно амбіційний Договір про заснування Європейського Оборонного Співтовариства (ЄОС), запропонований Францією («план Плевена»). Цей договір був підписаний 27 травня 1952 р. урядами Франції, ФРН і країн Бенілюксу. У Договорі було 50 передбачено, що ЄОС набуде статусу міжнародної організації наднаціонального характеру, яка матиме:
спільні керівні установи (для реалізації відповідних функцій, властивих державі, і до формування органів, які б відповідали федеративній чи конфедеративній структурі, створювалися Комісаріат, Збори, Рада міністрів і Суд);
- збройні сили (держави-члени мали відмовитись на користь ЄОС від суверенного права мати власні збройні сили та права здійснювати військовий призов, за винятками, передбаченими Договором);
- бюджет (бюджет мав формуватися із внесків держав-членів у розмірі, встановленому Радою міністрів).
Здійснення спільної оборонної політики було неможливе без вироблення і реалізації спільної зовнішньої політики. Як наслідок, міністри зовнішніх справ шести країн звернулися до Асамблеї ЄСВС із закликом вдатися до створення політичного співтовариства. Це звернення дало поштовх до розробки ще більш амбіційного Договору про заснування Європейського політичного співтовариства (далі – ЄПС) як правової основи для розбудови Європейської федерації (проект Договору був оприлюднений у Страсбурзі 10 березня 1953 р.). Проект Договору про ЄПС передбачав надання новому Співтовариству повноважень в сфері зовнішньої політики, оборони, економічної й соціальної інтеграції, захисту прав людини. Нова структура з чітко вираженими федеративними ознаками мала протягом двох років включити в себе ЄСВС та ЄОС.
Проте розробників цих проектів очікувало велике розчарування. Серед прихильників інтеграції знайшлося забагато прихильників принципу – «тихіше їдеш – далі будеш». Після того як Договір про ЄОС не зміг отримати необхідної кількості прибічників під час процедури його ратифікації саме у парламенті Франції (30 серпня 1954 р. парламент Франції остаточно відхиляє Договір про ЄОС), яка запропонувала його прийняття, ратифікація його в інших країнах стала недоцільною. Таким чином, насамперед через позицію Франції ідея політичної та військової інтеграції була похована надовго.
