Основи європейської економіки та торгової політики

Тема 4 Торгівельні відносини в країнах ЄС

Сутність та принципи формування спільної європейської торговельної політики


Торговельну політику визначають як сукупність заходів, що приймаються керівними органами певних цілісних політико-економічних утворень (у нашому випадку інституціями Європейського Союзу) для регулювання взаємовідносин між господарськими суб’єктами у сфері торгівлі.

У широкому розумінні торговельна політика стосується торгівлі як традиційними товарами (матеріальними), так і торгівлі послугами та факторами виробництва (працею, капіталом, інтелектуальною власністю тощо).

Поняття «єдина торговельна політика ЄС» з’явилося в Договорі 1957 р. про заснування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), відомому також під назвою Римський договір. Єдина торговельна політика є фактично політикою Співтовариства у сфері регулювання зовнішньоторговельних відносин. Десмонд Дайнен трактує спільну торговельну політику як зовнішній прояв митного союзу, що став підґрунтям для побудови єдиного ринку й економічного та валютного союзу.

На формування спільної торговельної політики європейських країн впливали різні політичні підходи:

  1. федералістський (інституційний) підхід А. Спінеллі та його послідовників ґрунтувався на ідеї співпраці та взаємодоповнення місцевих, регіональних, національних та європейських урядів;
  2. функціоналістський (секторальний) підхід одного з засновників європейської інтеграції Ж. Монне був спрямований на поступовий перехід суверенітету від національного рівня до рівня співтовариства.

На початку 90-х років XX ст. відбувся синтез цих двох підходів. Новий підхід базувався на принципі субсидіарності і полягав у певному розмежуванні повноважень. Спільні європейські інституції мали взяти на себе відповідальність за ті сфери, в яких спільна діяльність є ефективнішою, ніж діяльність окремих держав. Торгівля належить саме до таких сфер.

Отже, у розвитку спільної торговельної політики можна виділити такі етапи:

  1. етап зон вільної торгівлі (1959–1967) – поступова відміна мит і кількісних обмежень у взаємній торгівлі відповідно до Римських договорів; злиття виконавчих органів ЄОВС, Євроатома і ЄЕС;
  2. етап митного союзу (1968–1976) – встановлення спільного митного тарифу щодо третіх країн замість національних тарифів; початок періоду «євроскептицизму», або «євросклерозу»;
  3. етап спільного ринку (1987–1992) – скасування фізичних, технічних і фіскальних бар’єрів у торгівлі між країнами-членами, гармонізація правил економічної діяльності, зближення законодавства;
  4. етап економічного і валютного союзу (з 1993 р. дотепер) – впровадження спільної валюти, посилення політичної інтеграції відповідно до Маастрихтського договору.

Мета єдиної торговельної політики Співтовариства проголошена у статті 131 Римського Договору і полягає у прагненні сприяти гармонійному розвитку світової торгівлі, поступовій відміні обмежень в міжнародній торгівлі і зниженню митних бар’єрів.

Стаття 131 Римського договору

Спільну торговельну політику належить ґрунтувати на однакових принципах, зокрема стосовно змін тарифних ставок, укладання тарифних та торговельних угод, досягнення однаковості заходів лібералізації, політики експорту та захисту торгівлі, таких як ті, що їх належить вживати у разі демпінгу чи субсидій.

Комісії належить подавати Раді пропозиції щодо реалізації спільної торговельної політики.

У разі потреби провести переговори та укласти угоду з однією чи кількома державами чи міжнародними організаціями, Комісія подає рекомендації Раді, яка уповноважує Комісію почати потрібні переговори. Обов’язком Ради та Комісії є забезпечити узгодженість угод, що є предметом переговорів, із внутрішніми політиками та правилами Спільноти. Комісія провадить ці переговори, консультуючись зі спеціальним комітетом, що його призначає Рада, щоб допомогти Комісії у виконанні цього завдання та в рамках директив, які Рада Міністрів може їй дати. Комісія регулярно доповідає спеціальному комітетові про перебіг переговорів (Вікіпедія, 2017).

 

Спільна торговельна політика охоплює такі сфери:

Остання сфера вирізняється тим, що в ній усе ще існують національні заходи сприяння країнами – членами ЄС своїй торгівлі. Передусім це стосується торговельного страхування.

Спільна торговельна політика характеризується цілями, які передбачають:

Спільна торговельна політика ЄС охоплює три рівні:

  1. національний;
  2. європейський;
  3. міжнародний.

При цьому ЄС виконує подвійну роль, представляючи водночас міжнародний рівень, на якому країни-члени прагнуть досягти спільної позиції, й національний (внутрішній) рівень – вступаючи в міжнародні переговори з іншими країнами чи національними групами.

Федерації промисловців, неурядові організації та інші угруповання, діяльність яких здебільшого залежить від зовнішньої торгівлі, намагаються на національному рівні впливати на позицію як власного уряду в зовнішньоторговельному процесі, так і на позицію ЄС щодо третіх країн.

При цьому, є і негативний момент єдиної торгової політики, а саме: ЄС сприймається у світі як надто важкий і повільний партнер. Крім того, зі зростанням кількості країн-членів ЄС дедалі важче знайти спільний знаменник у переговорах, особливо з третіми країнами. Складна процедура ухвалення рішень у спільній торговельній політиці ЄС також вважається однією зі специфічних нетарифних торгових перешкод.

Як «похідна» митного союзу, що поширюється переважно на товари (на відміну від послуг) і є ефективним під час перетину товарами кордону, спільна торговельна політика концентрується передусім на заходах і правилах торгівлі товарами у межах митної території ЄС.

Зовсім інші принципи закладені у здійсненні спільної торговельної політики ЄС у сфері послуг. Послуги становлять майже три четверті національного продукту ЄС, але лише п’яту частину його внутрішньої торгівлі. Це зумовлено тим, що внутрішній ринок ЄС ще остаточно не сформувався для послуг. Передусім це стосується широкого спектра комерційних послуг (на відміну від державних) у таких сферах і галузях, як інформаційні технології, будівництво, охорона здоров’я, юридичні консультації й менеджмент.

Внутрішній торгівлі послугами в ЄС перешкоджає значна кількість дискримінаційних інструкцій, що утруднюють експортерам з країни-члена ЄС експортувати послуги в інші країни-члени і/або засновувати там філії. Надалі не виконуються країнами – членами ЄС під час торгівлі послугами принцип взаємного визнання за недостатнього узгодження національних м

Це призводить до зростання витрат трансакцій і значно спотворює конкуренцію між продавцями послуг із різних країн - членів ЄС.

Підписана Генеральна угода про торгівлю послугами (ГАТС) передбачала чотири різновиди постачання послуг: транскордонне постачання (наприклад, транспорт); споживання за кордоном (наприклад, туризм); комерційна присутність за кордоном (наприклад, банківський філіал) і присутність фізичних осіб за кордоном (наприклад, будівельна бригада).

Стосовно суперечки довкола розмежування компетенції країн-членів і інститутів ЄС у впровадженні й використанні норм ГАТС Суд ЄС у 1994 р. вирішив, що при транскордонній торгівлі послугами відповідальним є ЄС, тоді як в інших випадках доцільною є змішана/розділена компетенція. Проте внутрішнє розмежування компетенції ЄС і країн-членів у торгівлі послугами залишилося нечітким і після цього рішення Суду ЄС. Отже, знову постає питання: як таку компетенцію можна реалізувати і які з цього випливають юридичні наслідки для ЄС та його країн-членів.

Зовнішня свобода дій у торгівлі послугами окремих країн-членів ЄС обмежується, тоді як європейські інтеграційні процеси просуваються вперед і відповідно до цього правила регулювання торгівлі послугами у країнах-членах уніфікуються або взаємовизнаються. Згідно з Ніццьким договором 2001 р. на послуги і торгові аспекти прав інтелектуальної власності, що вже віднесені до сфери спільної торговельної політики поширюється дія ст. 133 Договору про утворення ЄС.

Таким чином, формування та здійснення спільної торговельної політики у торгівлі послугами уподібнюється торгівлі товарами. Вирішальними чинниками цього розвитку є прогрес у поглибленні європейської інтеграції й прагнення уникати порушень правил конкурентної боротьби між підприємствами в ЄС. Виходячи з цього, країни-члени ЄС, спільно представлені на переговорах, можуть досягати кращих результатів, ніж самостійними діями.

Отже, сучасні глобалізаційні процеси неможливо уявити без існування й функціонування ЄС як одного з найбільших економічних і політичних центрів світу. У цьому контексті важливого значення набуває зовнішньоторговельна політика ЄС щодо глобальної торгової системи ГАТТ/СОТ.

Основні принципи та цілі торговельної політики ЄС поділяються на зовнішні та внутрішні. Зовнішні – це сприяння гармонійному розвиткові світової торгівлі, поступове усунення обмежень у зовнішній торгівлі та скасування митних бар’єрів; внутрішні – створення та розвиток митного союзу, скасування мита і усунення перешкод у внутрішній торгівлі, а також зростання конкурентоспроможності європейських підприємств.

Отже, спільна торговельна політика базується на єдиних принципах щодо:

Основним принципом торговельної політики вважається «принцип відкритої ринкової економіки з вільною конкуренцією». Формулювання цього принципу не конкретизується, однак дає можливість у поєднанні з цілями створення і розвитку ЄС гнучко використовувати визначені протекціоністські заходи, регулювати термін, форми та глибину відкриття національних ринків ЄС, визначати основні параметри конкурентного середовища не лише в ЄС.

До компетенції країн-членів ЄС у сфері зовнішньої торгівлі належать, зокрема, самостійні дії щодо подолання економічних ускладнень, пов’язаних із імпортом із «третіх» країн. За надзвичайних обставин країни-члени можуть вимагати у Єврокомісії права на застосування ними необхідних захисних заходів, і вона у стислі строки санкціонує їх дії. Разом із тим за Єврокомісією залишається право змінити чи скасувати ці односторонні заходи країн-членів. У цьому разі пріоритет віддається заходам, що можуть завдати меншої шкоди функціонуванню єдиного ринку.

Спільна торгова політика ґрунтується на відповідних статтях Договору про заснування Європейського співтовариства, вона запроваджується органами ЄС і країнами-членами, а також є основою європейських правових актів, обов’язкових на території європейського митного союзу.


© 2017 СумГУ
created with Lectur'EDbeta