Останнім етапом – валютна інтеграція. Європейська валютна (монетарна) система (European Monetary System, EMS) запроваджена 1979 р. у відповідь на значні коливання світових валют, з метою створення в Європі зони відносної монетарної стабільності. Об’єднала валюти держав-учасниць через механізм обмінних курсів, який регулював їхні відхилення від “європейської грошової одиниці” – екю (European Currency Unit, ECU). Після непевного старту, європейська монетарна система (ЄМС) допомогла країнам-учасницям боротися з інфляцією та відновити економічне зростання; стала перехідним етапом на шляху до економічного та монетарного союзу.

 

Валютну інтеграцію як невід'ємний елемент економічної інтеграції варто розглядати у контексті послідовності кількох основних стадій організації валютних відносин:

• гармонізації, тобто зближення та взаємного пристосування національних господарств і валютних систем;
• координації, тобто узгодження цілей валютної політики;
• уніфікації, тобто проведення єдиної валютної політики.

Як правило, перехід до кожного наступного етапу інтеграції супроводжується формуванням наднаціонального механізму валютного регулювання і створенням інституціональної інфраструктури – міждержавних валютно-кредитних і фінансових організацій.

Отже, валютна інтеграція передбачає створення регіональних зон, у межах яких забезпечується відносно стійке співвідношення курсів національних валют або поступова заміна їх регіональною валютою, а також спільне регулювання валютних відносин та єдина валютна політика щодо інших країн. Складовими валютної інтеграції найрозвиненіших валютних об'єднань є:

1. підтримання ринкового курсу власної валюти в межах узгодженого паритету;
2. використання як паритету валюти країн-учасниць найсильнішої національної валюти або міжнародної розрахункової одиниці;
3. створення спільного фонду для надання кредитів країнам-учасницям для підтримання курсу власної валюти;
4. заснування міждержавного органу для грошово-кредитного та валютного регулювання.

Процес валютної інтеграції відбувається через дію механізму валютної інтеграції. Механізм валютної інтеграції – сукупність валютно-кредитних методів регулювання, спрямованих на поступовий перехід до вищого ступеня інтеграції. Як правило, зрілі форми економічної інтеграції вимагають адекватного ступеня інтеграції валютних відносин. Так, уніфікація валютної політики країн — учасниць інтеграційного об'єднання може мати місце за умов вільного руху товарів, послуг, капіталу між ними, що, у свою чергу, передбачає досягнення економічного і валютного союзу.

Валютний союз – один із типів міжнародних валютних систем, представлений групою країн, які встановили межі взаємних коливань курсів своїх національних валют і використовують однакові засоби валютного регулювання. Розрізняють дві головні складові валютного союзу між двома і більше країнами:

1. валютно-курсовий союз – угода країн-учасниць щодо постійного фіксування їх обмінних курсів за відсутності курсових коливань (запровадження єдиної валюти є логічним завершенням такої ситуації);
2. повна фінансова інтеграція, що означає скасування будь-яких перешкод щодо руху фінансового капіталу між учасниками валютного союзу.

Повна фінансова інтеграція має супроводжуватися певними заходами: по-перше, узгодженням грошової політики у країнах-учасницях, оскільки різниця у темпах зростання грошової маси спричинятиме різницю відсоткових ставок, що загрожуватиме встановленим валютним паритетам; по-друге, запровадження єдиної валюти потребує створення центрального банку союзу для контролю грошової пропозиції та регулювання курсу єдиної валюти відносно валют інших (третіх) країн.

Отже, характерними ознаками валютного союзу як одного з типів міжнародних валютних систем є:

• постійне фіксування валютних курсів, логічним завершенням якої є запровадження єдиної валюти;
• наявність розвинутої інституціональної інфраструктури і єдиного центрального банку союзу;
• вільний рух фінансового капіталу між країнами – учасницями валютного союзу.

Валютна система сучасного Європейського Союзу мала декілька етапів розвитку, ставши міжнародною валютною системою типу "валютний союз", що має назву Європейський валютний союз.

Гармонізація валютної політики у рамках формування валютного союзу проводилася у три етапи (рис. 19.2,19.3):

1) 1 липня 1990 р. – 31 грудня 1993 р. – лібералізація ринків капіталів і посилення координації та співробітництва в рамках Комітету керуючих центральних банків; досягнення стабільності цін і валютних курсів; посилення координації економічної політики держав-членів;

2) 1 січня 1994 р. – 1 січня 1999 р. – створення Європейського валютного інституту на базі Комітету керуючих центральних банків, підготовка до створення Європейського центрального банку;

3) з 1 січня 1999 р. введення в обіг єдиної грошової одиниці – євро:

• з січня 1999 р. до 1 січня 2002 р. – євро використовували тільки в безготівковому обігу паралельно з національними валютами. За господарськими суб'єктами зберігалося право вибору між євро та національними грошовими знаками. "Лише в євро з 1 січня 1999 р. обов'язково проводилися міжбанківські розрахунки, здійснювалися операції на фінансових ринках, емісія державних цінних паперів;
• з січня до 1 липня 2002 р. – національні валюти країн – учасниць ЄВС повністю замінюються на євро в усіх сферах безготівкових розрахунків. Банкноти та монети в євро надходять у готівковий обіг і використовуються паралельно з національними грошовими знаками, а останні з 1 липня 2002 р. втрачають статус законного засобу платежу;
• з липня 2002 р. – євро – єдиний законний платіжний і розрахунковий засіб у ЄВС. Емітент євро – Європейський центральний банк.

Рис. 2 Офіційно затверджені розміри євро