Надзвичайно велика кількість органічних сполук вимагає сурової класифікації, яка полягає у віднесенні кожної окремої речовини до певного класу чи типу за наявністю в її будові та властивостях характерних родових ознак. При класифікації органічних сполук за основу беруть три найважливіші ознаки: 1) будову карбонового ланцюгу, за якою сполуки поділяються на аліфатичні (нормальної чи розгалуженої структури) і циклічні; 2) характер зв’язків між атомами Карбону, залежно від чого розглядають насичені (граничні) і ненасичені сполуки; 3) природу функціональних груп, при відсутності яких речовину відносять до вуглеводнів, а за наявності – до певного класу органічних сполук.

В органічній хімії найчастіше звертаються до двох номенклатур: систематичної та тривіальної. Тривіальна номенклатура використовує історично складені назви, що вказують на джерела добування органічних речовин чи на яскраві риси їх властивостей.

Систематична номенклатура об’єднує назви органічних сполук, побудовані згідно з загальними правилами, застосування яких вимагає знайомства з певними термінами і поняттями. Відповідно до положень IUPAC для утворення назви розроблено декілька способів, але найвідомішими є чотири з них: замісниковий, сполучальний, радикально-функціональний, замінювальний.

Найзручнішою вважається замісникова номенклатура, в якій за основу назви найчастіше обирають вуглеводень, а всі інші фрагменти в структурі молекули розглядають як замісники атомів Гідрогену. Для застосування замісникової номенклатури спираються на назви родоначальних структур і замісників, якими можуть буди вуглеводневі радикали і функціональні групи. Утворення назв переважної кількості органічних сполук базується на основі номенклатури вуглеводнів, назви яких складають згідно з спеціальними правилами.