• 7.1  Поняття та ознаки фізичної особи-підприємця
• 7.2  Відповідальність фізичної особи-підприємця
• 7.3  Припинення діяльності фізичної особи-підприємця

7.1  Поняття та ознаки фізичної особи-підприємця

Кожний громадянин має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42 Конституції України). Це право закріплено і в ст. 50 Цивільного кодексу України.

Ст. 51 Цивільного кодексу України передбачено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

З моменту державної реєстрації фізичної особи як підприємця вона набуває нового правового статусу підприємця та отримує підприємницьку право- та дієздатність. Державна реєстрація фізичної особи-підприємця - це офіційне визнання шляхом засвідчення державою факту створення такого суб'єкта господарювання.

Для державної реєстрації фізичної особи підприємцем подаються такі документи:

• заява про державну реєстрацію фізичної особи підприємцем;
• заява про обрання фізичною особою спрощеної системи оподаткування та/або реєстраційна заява про добровільну реєстрацію як платника податку на додану вартість за формою, затвердженою центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної податкової і митної політики, - за бажанням заявника;
• нотаріально засвідчена письмова згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника чи органу опіки та піклування - для фізичної особи, яка досягла шістнадцяти років і має бажання займатися підприємницькою діяльністю, але не має повної цивільної дієздатності.

Фізична особа може зареєструватися як підприємець з 16 років, за наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.Nota bene

Фізичні особи-підприємці, які здійснюють господарську діяльність як підприємці включають наступні групи: громадяни України; особи, які мають громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України; іноземні громадяни; особи, які не мають громадянства України та є громадянами (підданими) іншої держави або держав; особи без громадянства (особи, які не мають громадянства жодної країни).

Обсяг правосуб'єктності підприємця може бути визначено із застосуванням ст. 51 ЦК України.  Правосуб'єктність фізичної особи-підприємця - це передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасником правовідносин у сфері підприємництва.

Таким чином, за аналогією із ст. 91 ЦК України, правоздатність індивідуальних підприємців є загальною (універсальною). Це означає, що вони мають право здійснювати будь-які види підприємницької діяльності, з урахуванням обмежень, встановлених у законі.

Перелік видів підприємницької діяльності, якими не можуть займатися фізичні особи-підприємці, міститься у ст. 4 Закону України «Про підприємництво». Зокрема сюди належить діяльність, пов'язана з: а) обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів; б) охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності; в) проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз; г) розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою, г) проведенням ломбардних операцій; д) виробництвом біоетанолу; е) виробництвом бензинів моторних сумішевих з добавками на основі біоетанолу.

Крім того, підприємці не вправі здійснювати страхову діяльність (ст. 2 Закону України «Про страхування»), банківську діяльність (ст. 6 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), професійну діяльність з випуску та обігу цінних паперів (ст. 16 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»), діяльність у сфері організації телебачення і радіомовлення (ст. 1 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»), космічну діяльність (ст. 1 Закону України «Про космічну діяльність») тощо.

Окремими видами діяльності, передбаченими ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», фізична особа-підприємець може займатися лише на підставі ліцензії. Ліцензія - це документ державного зразка, що засвідучеє право ліцензіата займатися певним видом господарської діяльності за умови виконання ліцензійних умов.

Зокрема ліцензуванню підлягають такі види господарської діяльності, як надання послуг з перевезення пасажирів повітряним, річковим, морським та автомобільним транспортом; медична та ветеринарна практика; пошук (розвідка) корисних копалин; виробництво особливо небезпечних хімічних речовин; виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами; виробництво ветеринарних медикаментів і препаратів, оптова, роздрібна торгівля ветеринарними медикаментами і препаратами; виготовлення бланків цінних паперів, документів суворої звітності тощо.

У процесі здійснення підприємницької діяльності фізична особа-підприємець має право на відкриття банківського рахунку.

Відповідно до ст. 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність» підприємці на добровільній основі можуть відкривати рахунки для зберігання грошових коштів і здійснення всіх видів банківських операцій у будь-яких банках України та інших держав за своїм вибором і за згодою цих банків. Водночас приватні підприємці можуть працювати і виключно за готівку із дотриманням вимог чинного законодавства.

Зокрема відповідно до постанови Правління Національного банку України «Про встановлення граничної суми розрахунків готівкою» підприємства (підприємці) між собою мають право протягом одного дня проводити готівкові розрахунки в розмірі 10 000 (десяти тисяч) гривень; між фізичною особою та підприємством (підприємцем) протягом одного дня - в розмірі 50 000 (п'ятдесяти тисяч) гривень; фізичних осіб між собою за договорами купівлі-продажу, які підлягають нотаріальному посвідченню, у розмірі 50 000 (п'ятдесяти тисяч) гривень.

Порядок проведення грошових розрахунків у діяльності фізичної особи-підприємця регулюється Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2004 р. № 637, а також Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Національного банку України від 21 січня 2004 р. № 22.

Суб’єкти господарювання, які здійснюють розрахункові операції в готівковій та/або в безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, а також операції з приймання готівки для подальшого її переказу зобов’язані проводити розрахункові операції на повну суму покупки (надання послуги) через зареєстровані, опломбовані у встановленому порядку та переведені у фіскальний режим роботи реєстратори розрахункових операцій з роздрукуванням відповідних розрахункових документів, що підтверджують виконання розрахункових операцій, або у випадках, передбачених Законом, із застосуванням зареєстрованих у встановленому порядку розрахункових книжок.

5 квітня 2014 року Верховна Рада України прийняла законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку відкриття бізнесу». Одними з найважливіших – є відміна обов’язковості печаток.

Колись імперативна норма Господарського кодексу України «повинен» тепер буде звучати так: «Суб’єкт господарювання може мати печатки» (ст. 58 Господарського кодексу України). Тобто, чи мати печатку кожне підприємство буде визначати на власний розсуд.

Слід за цим нововведенням зміни внесені у ряд законодавчих актів, зокрема до Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України, Закону України «Про нотаріат», «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в України».

Печатки виключені тепер з обов’язкових атрибутів багатьох документів: договорів, реєстраційних документів (протоколи загальних зборів, реєстри присутніх), довіреностей виданих від імені юридичних осіб, звітів про оцінку майна.

Норми законів, які містили фрази «засвідчені підписом уповноваженої особи» тепер не містять слів «та скріплені печаткою». Фактично така відміна надає офіційного статусу документам за наявності лише підпису уповноваженої особи.

Відповідно до ч. 6 ст. 128 Господарського кодексу України, громадянин-підприємець зобов'язаний:

• у передбачених законом випадках і порядку отримати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;
• повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;
• дотримувати прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, дотримуватися правил обов'язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;
• не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольно-конкурентного законодавства;
•  вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;
• своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі в порядку і розмірах, встановлених законом;
• забезпечити належні та безпечні умови праці, оплату праці не нижче від визначеної законом та її своєчасне отримання працівниками, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне і медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодавства України;
• не завдавати шкоди довкіллю;
• не порушувати права та законні інтереси громадян і їх об'єднань, інших суб'єктів господарювання, установ, організацій, права місцевого самоврядування і держави.

Майнові засади діяльності фізичної особи-підприємця

Важливе значення для правового статусу фізичної особи-підприємця має майнова основа здійснення підприємницької діяльності.  Майно – це сукупність речей та інших цінностей а також нематеріальні активи, які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються в діяльності суб’єкта господарювання і відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку (ст. 139 ГКУ).

Чинне законодавство України не передбачає виокремлення майна, яке використовується підприємцем для здійснення підприємницької діяльності, із загальної маси належного йому майна. Тому за рішенням суду може бути звернено стягнення на все належне приватному підприємцеві майно, в тому числі і на те, яке він не використовував для зайняття підприємництвом (приватна квартира, дача, меблі, автомашина тощо).

Наведене суттєво відрізняє підприємницьку діяльність приватного підприємця та юридичної особи, покладає додаткові ризики на нього. Так, згідно зі ст. 96 Цивільного кодексу України юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями належним їй на праві власності майном. За загальним правилом, учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за її зобов'язаннями, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями учасника (засновника). Винятки з цього правила можуть бути встановлені законом або установчими документами юридичної особи.

Якщо фізична особа-підприємець з тих чи інших причин не в змозі самостійно здійснювати право власності щодо майна, яке використовується у підприємницькій діяльності, ч. 1 ст. 54 ЦК України органам опіки та піклування надане право призначати управителя відповідного майна. Перелік таких випадків є вичерпним. До них віднесено визнання фізичної особи-підприємця:

1.  безвісно відсутньою (ст. 43 ЦК України);
2.  недієздатною (ст. 39 ЦК України);
3.  обмежено дієздатною (ст. 36 ЦК України);
4.  набуття права власності на майно, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, неповнолітньою чи малолітньою особою.

Управління майном здійснюється на підставі договору управління майном, що укладається органами опіки та піклування з управителем в інтересах фізичної особи-підприємця, визнаної безвісно відсутньою, недієздатною чи обмежено дієздатною або в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи. Відповідно до ст. 1029 ЦК України за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). Істотними умовами вказаного виду договору є перелік майна, що передається в управління, а також розмір і форма плати за управління майном. Договір управління майном укладається у простій письмовій формі. Якщо ж предметом договору є нерухоме майно, то він підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Договір про управління майном фізичної особи-підприємця, крім загальних підстав, передбачених в ст. 1044 ЦК України, припиняється у випадку, якщо відпали обставини, на підставі яких він був укладений. До таких підстав слід віднести:

• поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, дієздатність якої була обмежена;
• поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною;
• скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою у зв'язку з її появою або одержання відомостей про місце її перебування;
• набуття неповнолітньою особою повної цивільної дієздатності.

Спори за участю фізичної особи-підприємця підвідомчі господарським судам (ст. 1 ГПК України).

Таким чином, особливості правового статусу фізичної особи-підприємця полягають у наступному:

• Статус підприємця фізична особа набуває з моменту державної реєстрації та легалізації (отримання у випадках, передбачених законом певних дозвільних документів: ліцензії тощо; постановка на облік у органах Державної фіскальної служби, Пенсійного фонду України). Зайняття підприємницькою діяльністю без державної реєстрації є правопорушенням.
• Можливість здійснювати підприємницьку діяльність є однією зі складових дієздатності фізичної особи. Фізична особа-підприємець не має статусу юридичної особи.
• Підприємець має право використовувати найману працю.
• Фізична особа-підприємець відповідає за своїми зобов’язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.
• Фізична особа-підприємець, яка не в змозі задовольнити вимоги кредиторів, пов’язані зі здійсненням підприємницької діяльності, може бути визнаний за рішенням господарського суду банкрутом.
• Фізична особа-підприємець, як і звичайна фізична особа, може бути визнана обмеженою у дієздатності або позбавленою у дієздатності.
• Майно фізичної особи-підприємця може бути передано у спадщину. Саме право на здійснення підприємницької діяльності не переходить у спадщину. Слід зазначити, що разом з майном переходять і борги підприємця.

7.2  Відповідальність фізичної особи-підприємця

Підприємницька діяльність - це діяльність фізичної особи-підприємця під особисту майнову відповідальність та на власний ризик. Майнова відповідальність - юридична відповідальність за правопорушення, яка застосовується у формі матеріального відшкодування прямих, побічних збитків, упущеної вигоди, моральної шкоди, а також майнових санкцій.

Можливість застосування цивільно-правової відповідальності до фізичної особи-підприємця за її зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, передбачено ст. 52 ЦК України. Вказана норма є спеціальною та визначає лише деякі особливості відповідальності приватного підприємця. Водночас форми, підстави та порядок застосування відповідальності визначені загальними нормами про цивільно-правову відповідальність, що містяться у гл. 51 ЦК України.

Згідно із ч. 1 ст. 52 ЦК України фізична особа-підприємець несе відповідальність усім своїм майном. Таким чином, підприємницький ризик, у першу чергу, проявляється у вірогідності втрати всього майна, належного фізичній особі, до складу якого згідно зі ст. 190 ЦК України входять як окремі речі або їх сукупність, так і майнові права та обов'язки. Тому за рішенням суду стягнення може бути звернене на все майно боржника, незалежно від того, використовувалося воно у підприємницькій діяльності чи ні.

Виняток становить лише майно, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Перелік видів майна, на яке не може бути звернене стягнення, міститься у Додатку до Закону України «Про виконавче провадження». Це предмети домашнього вжитку та особисті речі, необхідні боржникові та особам, що перебувають на його утриманні, у визначеній кількості; продукти харчування тощо. Також стягнення не може бути звернене на доходи, зазначені в ст. 73 вказаного Закону.

Звернення стягнення на майно боржника здійснюється у порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», і полягає в його арешті (описі), вилученні та примусовій реалізації.

Стягнення за виконавчими документами в першу чергу звертається на кошти боржника в гривнях та іноземній валюті, інші цінності, в тому числі кошти на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших кредитних організаціях, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів. У разі відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається на належне боржникові інше майно, за винятком майна, на яке згідно з законом не може бути накладене стягнення. Боржник має право вказати ті види майна чи предмети, на які необхідно звернути стягнення в першу чергу.

Звернення стягнення на будинок, квартиру, інше приміщення, земельну ділянку, що є нерухомим майном, провадиться у разі відсутності у боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому, в першу чергу, стягнення звертається на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржникові. В останню чергу - на жилий будинок чи квартиру. Стягнення на заробітну плату (заробіток), пенсію, стипендію та інші доходи боржника звертається за відсутності у боржника коштів на рахунках у фінансових установах, відсутності чи недостатності майна боржника для повного покриття належних до стягнення сум, а також при виконанні рішень про стягнення періодичних платежів та стягнень на суму, що не перевищує двох мінімальних розмірів заробітної плати.

Відповідно до ст. 52 Цивільного кодексу України стягнення може бути звернене на частку у праві спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до ст. 371 Цивільного кодексу України та ст. 73 Сімейного кодексу України вимагається попереднє виділення такої частки в натурі, що може здійснюватися на підставі ст. 379 Цивільного процесуального кодексу України як за позовом кредитора, так і за поданням державного виконавця. Крім того, якщо приватному підприємцю майно належить на праві спільної часткової власності, на частку у праві власності також може бути звернене стягнення у тому самому порядку після виділення частки в натурі (ст. 366 Цивільного кодексу України).

7.3  Припинення діяльності фізичної особи-підприємця

Фізична особа-підприємець вправі в будь-який час добровільно припинити свою діяльність. Підприємницька діяльність у даному випадку припиняється на підставі рішення, прийнятого підприємцем.

Припиненням діяльності фізичної особи-підприємця вважаються юридичні умови, за яких суб'єкти господарювання втрачають право провадити господарську діяльність та, відповідно, втрачають підприємницьку правосуб'єктність з моменту внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Діяльність приватного підприємця припиняється також внаслідок визнання фізичної особи, яка займається підприємницькою діяльністю, обмежено дієздатною або недієздатною, оголошення померлою, безвісно відсутньою або у випадку її смерті.

Крім того, підприємницька діяльність фізичної особи може бути припинена в примусовому порядку за рішенням суду. Підставами для припинення в даному випадку є:

1) банкрутство;

2) провадження підприємницької діяльності, що заборонена законом або не відповідає статуту;

3) допущення порушень при реєстрації фізичної особи, які не можна усунути.

З позовом до господарського суду звертаються відповідні органи державної влади (органи Державної фіскальної служби).

Банкрутством вважається визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Ст. 53 Цивільного кодексу України містить загальні умови визнання підприємця банкрутом: 1) неспроможність боржника через недостатність його майна задовольнити вимоги кредиторів; 2) підставою для порушення справи про банкрутство можуть бути лише вимоги, які пов'язані з підприємницькою діяльністю. Вимоги, що випливають з особистих зобов'язань, у тому числі про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадян, а також інші вимоги особистого характеру підставою для порушення справи про банкрутство бути не можуть. Такі вимоги кредитори мають право заявити в процесі провадження у справі про банкрутство.

Цивільний кодекс України та Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» передбачають можливість застосування процедури банкрутства лише для фізичних осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність. Для інших категорій неплатоспроможних фізичних осіб така процедура не передбачена.

Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам за місцезнаходженням боржника-підприємця і розглядаються в порядку, передбаченому Господарським процесуальним кодексом України та Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» з урахуванням особливостей, передбачених ст.ст. 47-49 вказаного Закону щодо фізичної особи-підприємця.

Заява про порушення справи про банкрутство може бути подана фізичною особою-підприємцем, яка є боржником, або її кредиторами.

Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.

Після завершення розрахунків за заявленими вимогами підприємець звільняється від виконання всіх зобов'язань, як пов'язаних, так і не пов'язаних із підприємницькою діяльністю, незалежно від того, були вони заявлені чи ні. Виняток становлять вимоги кредиторів щодо відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров’ю громадян, стягнення аліментів, а також інші вимоги особистого характеру, які не були задоволені в порядку виконання постанови господарського суду про визнання фізичної особи-підприємця банкрутом або які погашені частково чи не заявлені після визнання фізичної особи-підприємця банкрутом. Вони можуть бути заявлені після закінчення провадження у справі про банкрутство відповідно в повному обсязі або в незадоволеній їх частині в порядку, встановленому цивільним законодавством України.

Якщо після задоволення вимог кредиторів майна підприємця не залишилося, господарський суд виносить ухвалу про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця. Згідно з Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» суд, що постановив відповідне рішення, у день набрання ним законної сили надсилає його державному реєстратору за місцем реєстрації фізичної особи-підприємця. Державний реєстратор вносить до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця у зв'язку з визнанням її банкрутом.

Після завершення процедури банкрутства та скасування державної реєстрації фізична особа має право продовжувати підприємницьку діяльність за умови її повторної реєстрації. Проте з метою усунення можливих зловживань у цій сфері Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» передбачає, що протягом трьох років після визнання фізичної особи банкрутом ця особа не може бути зареєстрована як фізична особа, придбавати майно або грошові кошти у кредит, укладати договір поруки, передавати майно у заставу..

Фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця на підставі поданої нею заяви або рішення суду.